– Ти не склала іспит?
– Ні.
– Тебе відрахували?
– Ні …
– Тоді що?
– Я вaгiтна, три місяці термін …

Мати схопилася за стілець, випустивши з рук чашку з чаєм.
– Ох Даринко, батько то що скаже? Ганьба то яка … Тобі ще вчитися і вчитися. Яка дuтина в твоєму віці? – плакала мати.
– І що ти пропонуєш, мамо? На aбopт я не піду, та й пізно вже. Або тобі нагадати з якої причини у сестри не може бути дітей? А батькові ми розповідати не будемо. Я піду з дому, – рішуче сказала дівчина.
– Куди ж ти підеш?
– Не турбуйся, я з тіткою Олею, комендантшою нашою домовилася, до пoлoгів поживу в гуртожитку, а потім видно буде.
– Дарино … а батько то хто? – тихо запитала мати.
-Мамо, не питай мене будь ласка про це ніколи!

Дарина схопила ще не розібрану з дороги сумку і вийшла в теплий грудневий вечір. Сутеніло, в повітрі кружляли перші сніжинки, покриваючи білим килимом дороги і дерева.

Даринка крокувала через алею повз парк, в якому грала в дитинстві, раптом на мить зупинилася і замилувалася тим, що відбувається: молода пара котила коляску з малюком, жінка посміхалася, щось розповідаючи чоловікові, а він легенько обійнявши її крокував поруч.

– Даринко! Яким чином до нас? Ти ж в місті начебто вчишся? – дівчина здригнулася, почувши до болю знайомий голос …

– Денис! Ти? Я до батьків приїжджала, от назад їду, – посміхнулася дівчина.

– Я теж тільки сьогодні приїхав, їздив на три місяці на роботу, ось грошей привіз, в квартирі нарешті то ремонт зроблю.

– Як бабуся поживає?

– Не стало її пів року назад, один я, – відповів хлопець.

З хвилину вони дивилися один на одного немов пригадуючи щось.

– Гаразд, Денис, мені пора, а то остання електричка піде без мене, – озвалася Дарина.

– Я можу провести.

– Ні, що ти, я прекрасно пам’ятаю дорогу, – сказала дівчина, раптом похитнулася і стала падати.

– Даринко! Що з тобою? – підскочив до неї Денис.

– Зараз пройде … все нормально, – прошепотіла вона.

– Знаєш що, нікуди ти у мене сьогодні не поїдеш, йти хоч можеш?
– Так, я просто не їла давно, а в моєму стaновищі … в загальному я чекaю дuтину. З дому пішла. – опустила очі дівчина.
– Так, давай, спершись на мене, підемо, я з ранку суп варив, не шедевр, але їсти можна. Даринко? Ну чому ти мене не дочекалася? Здалася тобі ця столиця з її інститутами …

Дівчина подивилася на хлопця і заплакала.

– Ну добре, не ревu. Що-небудь придумаємо. Переживати тобі як я розумію зараз не можна …

Дарина знала Дениса мало не з дитячого садочка. Разом ходили в школу, сиділи за однією партою, а в дев’ятому класі хлопець почав проявляти знаки уваги.

– Денис, ми просто друзі … – повторювала дівчина.

– Так, я розумію, дозволь хоч до будинку проводити тебе останній раз.

І Дарина погоджувалася, так і тривало: він її любив, а вона бачила в ньому лише друга.

Після 11 класу дівчина поїхала до столиці вступати до інституту, батьки допомогли влаштуватися, оплатили навчання, тільки ось повернулася після першого семестру донька не одна, а з малюком під сepцем …

На ранок Дарина залишила записку Денису: «Спасибі за смачну вечерю, я їду, не хочу бути тобі тягарем і перекладати свої проблеми на твої плечі.»

Вaгiтність проходила легко, і дівчина ходила на навчання практично до самих пoлoгів. Кілька разів приходили листи від мами, вона писала, що переживає, висилала гроші. А батько, дізнавшись про вaгiтність доньки, не хотів про неї більше нічого чути.

Незабаром на світ з’явилася чудова здорова дівчинка, Дарина назвала дочку Юленька. Уже в палаті, вона не спускала дuтину з рук, і сама то плакала, то посміхалася. А на третій день медсестра принесла великий пакет з речами для малятка і листом …

«Мені коштувало чималих клопотів дізнатися адресу у твоєї мами. Але в підсумку вона все-таки здалася. Подивися у вікно і все зрозумієш»…

Дарина підскочила до віконця, а там стояв Денис з цілої гроном повітряних куль.

– Даринкоо! Вітаю з донькою! – прокричав він. – завтра я вас зустріну, будь ласка на цей раз нікуди не тікай!

– Ні, – з очей дівчини потекли сльози – не втечу, – прошепотіла вона.

Минуло кілька років, Дарина і Денис одружилися і оселилися з донькою у нього в квартирі. Дівчинка підростала, радуючи своїми успіхами батьків, іноді забігала бабуся, зовсім ненадовго, щоб Даринки батько нічого не запідозрив.

– Все ще дується, старий, – скаржилася вона. – як йому втовкмачити, що діти – це щастя.

Якось повертаючись з прогулянки з донькою, Дарина побачила на лавці біля свого під’їзду літнього чоловіка, вгляділася – це був батько: змарнілий, трохи постарілий, він сидів смикав в руках коробку з лялькою.

Порівнявшись з ним, Дарина сказала:

– Здрастуй, тату. Рада тебе бачити.

Чоловік опустив голову, змахнувши сльозу, простягнув дівчинці іграшку.

– Ось, тримай, це тобі, не знав, що купити, але ця лялька нагадала твою улюблену Даринко, ту з якою ти колись в дитинстві грала …

– Тату, найголовніше, що ти прийшов. Юленька, познайомся, це твій дідусь … Він був у нас в тривалій експедиції, а тепер приїхав, і буде завжди з нами.

Вони зайшли в будинок, Дарина плакала, а Юля все смикала дідів рукав і просила розповісти про білих ведмедів, що живуть на півночі. Увечері прибігла з роботи бабуся, і вони все, вперше, сіли за один стіл пити чай.

– Доню, прости мене, я був не правий, – сказав дідусь.

– Ну що ти, я на тебе не тримаю образи. І більше ніяких експедицій, – сказала вона підморгнувши доньці, а та кивнула в знак згоди і обняла діда.