Олена вчилася на останньому курсі медичного університету і з нетерпінням чекала, коли вже приступить до справжньої роботи. Свою професію дівчина дуже любила. Вона хотіла стати акyшером гiнекoлoгом ще в дитинстві, коли з подругами грала в ляльки. Діти і таїнство їх появи на світло – завжди хвилювало її уяву.

І ось диплом отриманий – свобода. Ура!

Олена тріумфально купила газету і вдома з гордим виглядом заявила, що буде шукати роботу.

Перші 10 відмов помітно зменшили запал, нікому не потрібен був молодий спеціаліст, всім з досвідом подавай. “А де його взяти ?!” – бурчала дівчина, набираючи черговий номер. Там їй знову відмовили, але запропонували місце в дитячому будинку нянечкою для початку. Олена погодилася.

Дівчина стояла перед дверима будинку і її серце безперестанку калатало. Так хвилююче!

– Добре, ми вас беремо – зневажливо і трохи холодно відповіла завідуюча.

Дівчину аж пересмикнула від її тону. “Як так можна?” – подумала вона про себе.

На наступний день Олена приступила до роботи і вже до вечора вся в сльозах влетіла до завідуючої в кабінет.

– Я так не можу, вони всі плачуть і хочуть до мами.

– Не Реви! Таких тут багато. Не забувай, ти в дитячому будинку – як  холодною водою перекинула в відповідь завідувачка.

– Але, але  – намагалася схлипувати дівчина.

– Без але! Звикай, дитинко.

Олена йшла ввечері додому вся вичавлена як лимон, вона так ніколи не втомлювалася. Причому втома та була зовсім не фізична, а саме моральна. Не очікувала вона такого і так відразу.

На наступний день дівчина ледве піднялася з будильником і, згадавши вчорашній вечір, тоскно попленталася на роботу. На ноги немов кайдани одягли, кожен крок давався дуже важко. “Знову спостерігати слізки і ці очі, повні відчаю” – зітхнула про себе Олена, відкриваючи двері будинку маляти.

Але яким було її здивування, коли в цей день вона стала свідком вже зовсім іншій ситуації, коли одного з малят забирали прийомні батьки. Це була дуже хвилююча зустріч. Малятко спочатку освоювалося з новими мамою і татом, вони довго спілкувалися. На наступний день знову прийшли, а потім знову. Через тиждень дівчинка вже виїхала з ними. Всі стояли і махали їй в слід.

Деякі нянечки плакали, поплакала від щастя і Олена.

– Знову ревеш ?! Хоча пореви, зараз можна. Так, тут діти-відмовники. Але повір мені, диву тут завжди є місце. Сама бачиш. І заради такого варто працювати. – знову винесла свій вердикт завідувачка.

Але в цей раз Олена вже піднеслася духом і зрозуміла, що у неї не просто робота, а особлива місія організатора зустрічей малюків з їх новими батьками, а це куди відповідальніше, ніж просто стояти на пoлoгах. Тепер Олена ходить на роботу вже з задоволенням, кожен раз смакуючи, що саме сьогодні хтось ще з малюків знайде маму і тата.

Заради такого хочеться жити!

Пише - ukrainians.today