День нині справді був важкий, але Мирослава жодного разу не пошкодувала, що стала лікарем. Мабуть, остаточне рішення прийшло до неї тоді, коли від важкої жіночої недуги пoмepла її мати. «Буду допомагати таким, як мама», – затялася, коли батько наполягав, щоб обрала професію учителя.

Швидше б під душ. Зняти втому, освіжитися, подумала.

Теплі бризки приємно ніжили тіло. Враз під пальцями Мирослава нащупала гyльку в гpyдях. Остовпіла. Заніміла. Злякалася. Перевіряла себе знову і знову.

Ні, помилки не було. Господи, звідки, коли прийшла до неї бiда? Вона ж періодично самообстежувалася і все було добре. Як же так? Іншим радила берегти здоров’я, а сама, виходить, не зуміла. Сльози заливали Мирославине обличчя. «Що з тобою, мамочко? – переляканими оченятами дивився на неї синочок Андрійко. І собі почав плакати.

«Не плач, синку, скоро татко з роботи прийде. Злякаємо його, коли плакати будемо» – Мирослава гладила кучеряву голівку сина, відвертала вологі очі.

В oнкoдиcпансері Мирослава побачила Марту. Дівчину вже пpooперyвали. З кожним днем їй ставало краще і вона готувалася до виписки.

«Усе буде добре. Заміж вийдете, діток народите, – заспокоював Марту лікар. А Мирослава після хiмioтерапії чахла, як квітка без води. Боялася глянути на себе у дзеркало: де подівся її рум’янець, її пишне волосся?

У нестерпних мyках минали дні, місяці. Надворі гудів холодний грудень, коли Мирослава покликала до себе чоловіка Максима. «Бережи сина, Максимку. Пам’ятай, я дуже любила вас обох» – були її останні слова.

Світ для Максима зів’яв, змілів і ніби зупинився, коли зостався з Андрійком один. А скільки було у них планів з дружиною! Обіцяли Андрійкові море показати. Максим розумів – тепер це буде неможливо. Хай колись, згодом. Але він мусить жити заради сина. Максим усіляко догоджав Андрійкові. Навчився готувати за рецептами Мирослави.

Одного травневого дня чоловік вирішив поїхати з сином до Тернополя. Атракціони відвідати, на катері покататися. Бо на море поїхати поки-що ніяк не виходить. Андрійко весело сміявся, коли вони піднімалися на чортовому колесі.

«Татку, глянь, як близенько сонечко! І хмаринки ніби над твоєю головою!» – дивувався. «Насправді це тільки так здається, синку. І хмари і сонце дуже далеко, – мовив Максим. «Як мама?» – спитав Андрійко, вкотре влучивши гострою стpiлою в Максимове серце.

Хлопчикові сподобалось на атракціонах. У їх селищі таких не було. Як добре, що вони приїхали до Тернополя, подумав Максим. Тепер він часто буде привозити сюди сина. Вони підійшли до берега ставу, де вже підходив катер.

Андрійко хотів ще і ще кататися по «морю», так він називав став. Весело ловив у долоні водяні бризки. Максим підтримував тендітне тільце сина, як раптом Андрійко вирвався з його рук уперед, де сиділи молоді дівчата. «Татку, глянь, он наша мама! – смикнув за плаття одну з дівчат. Максим закляк у здивуванні. Дівчина і справді була дуже схожою на його пoкiйнy дружину. Така ж висока, худорлява, з великими голубими очима і світлими кучерями.

«Ти злетіла з неба? Так, мамочко? – Андрійко простягнув до незнайомки руки. Дівчина, зашарівшись, притиснула його до гpyдей. «Я так скучив за тобою, мамочко!» – шепотів хлопчина.

Усі троє вони гуляли парком, їли морозиво. Андрійко ніяк не розумів, чому татко, як колись при зустрічі не поцілував маму. Чому кличе іншим іменем – Марта. Коли настав час їхати додому, не хотів відпускати дівчину.

Плакав, тягнув за руку: їдь з нами, мамо. І Марта була змушена пообіцяти, що через тиждень буде чекати їх біля ставу. «Ви вже вибачте дитині. Прошу вас. Справді, дивна ваша схожість з його пoкiйною матір’ю. Утім, якщо зможете – чекайте на нас, – мовив Максим на прощання.

Майже щотижня Максим возив сина до Тернополя. Там чекала їх Марта. Дівчина була родом з їх району, але жила у тітки в Тернополі, де навчалася у виші.

З настанням холодів Максим рідше привозив сина на атракціони. Та Андрійко просився до Марти, а дівчина ловила себе на думці, що також чекає їх. Усім серцем вона полюбила хлопчика, який називав її мамою. Щось тягнуло і до Максима, про якого знала лишень те, що пoxoвав молоду дружину.

«Навіщо воно тобі? Чужа дитина – не своя», – відраджувала її подруга Ірина, коли Марта поділилася своїми сумнівами. Може, й права подруга, але Марта не хотіла і не могла залишити Андрійка, який світився щастям, коли вони зустрічалися. А Максим? Він уважний до неї, ввічливий і такий вродливий! Вчора він зателефонував і сповістив, що, незважаючи на хорошу погоду, не зможуть приїхати завтра до Тернополя, мовляв, в Андрійка день народження і вони відзначатимуть його удома.

Марта довго не могла заснути. Думки роїлись у голові: може, поїхати до Андрійка і привітати його? Але ж її ніхто не запрошував. Не захотів чи не наважився Максим це зробити. Але ж Андрійко мабуть, чекає на неї.

Вранці поїхала на ринок, накупила іграшок, фруктів, і для іменинника його улюблений «Київський» торт, чотири свічечки і поспішила на автобус.

Їх будинок знайшла швидко. На подвір’ї біля огорожі рясно цвіли жоржини. Червоні, рожеві з білими краплинками, фіолетово-сині – Марта таких і не бачила. Обвела очима обійстя: скрізь було видно умілу руку господаря.

Серце шалено стукотіло. Кілька хвилин вона простояла на сходах, не насмілюючись натиснути кнопку дзвінка. Вітер бавився дівочими кучерями, підганяв у спину: заходь! Вмить відчинилися двері. Андрійко кинувся її обнімати. «Татку, мама приїхала!» – радісно закричав. Марта вручила йому пакет з подарунками, поклала торт на святковий стіл.

Її погляд упав на фото у рамці з чорною стрічкою, з якого дивилася Мирослава – її лікар, її мудра і добра порадниця. Жаль вколов дівоче серце, але розуміла: нині свято в Андрійка і сумувати їм не можна! Життя усе-таки продовжується. І Андрійко з Максимом такі милі і рідні їй.

Більше двадцяти літ минуло з тих пір, як Андрій вибрав собі маму Марту, котра не лише стала рідною, а й прищепила йому любов до життя, до музики, навчила грати на акордеоні. Нині він успішний підприємець, має чудову дружину з якою чекають первістка.

Подружжя проживає окремо, однак Андрій знає: у домі, де народився, його завжди чекає батько, турботлива мама Марта, і улюблена сестричка Мирося, учителька музики, як і її мати. Коли в родині повага і любов, а роки прожиті розумно, чесно і сердечно, народжуються і буйно квітнуть в душі веселкові акорди. Радісні і жадані, як тепла мамина усмішка. Пише - Особлива