За столом сиділи внуки.
Їм не зрозуміти,
Що хотіли від бабусі
Її рідні діти.
Ой. лишенько, ось тарілку
Ненароком збила,
Коли кухню прибирала
І посуду мила.
— Вона дорого коштує,
– Сказала їй дочка.
Як будеш себе так вести,
Підеш до синочка.
Там невістка тобі скаже,
Де зимують раки.
І тоді у тебе будуть
Припадків атаки .
Послухала це бабуся.
Голову схилила.
А колись же була дочка
Добра, щира, мила.
Витерла сльозу бабуся.
Звернулась до Бога:
– Зроби, Господи, все так,
Щоб дочки дорога
Була легка, не терниста.
Квітами цвіла.
Доля щастя і достаток
Щоб її дала.
Забери мене до себе.
В світлі небеса.
Де в раю пташки співають.
Тиші є краса .
Що тепер із мене взяти ?
Всім я заважаю.
Дай шкарпетки дов’язати –
Прошу і благаю.
Дочка мерзне дуже в ноги.
Мерзнуть і онуки.
Хочу трохи їх зігріти
До тої розлуки…
Місяць за вікном світив.
Кожний думав за своє.
Ніхто в домі не цінив
Що бабуся є.
Помолилася бабуся.
Усміхнулась усім ніжно.
Буде каятися дочка,
Та буде вже пізно…
Автор вірша невідомий