Ось розповідь цього батька, який виховує чотирьох дочок, від першої особи. Я ніколи не розповідав дітям про свою роботу, не бажаючи, щоб вони соромилися мене. Коли молодша дочка розпитувала мене про мою роботу, я завжди відповідав їй, що працюю різноробочим.
Перед тим, як повернутися додому, я щодня мився під душем в громадських туалетах, тому мої діти навіть не підозрювали про мій рід роботи. Я мріяв відправити всіх своїх дочок до школи, щоб вони вивчилися і отримали гідну професію.
Я робив все, що в моїх силах, щоб вони могли жити гідно. Мені дуже не хотілося, щоб хтось хоч раз подивився на них так само, як на мене. Люди завжди мене принижували. Я вклав усі свої гроші в освіту дочок. Я ніколи не міг купити собі нову сорочку, оскільки витрачав все, що заробляв, на шкільні підручники.
Я був прибиральником. Напередодні останньої дати прийому до коледжу моєї старшої дочки мені так і не вдалося зібрати достатньо грошей на вступний внесок. В той день я не міг працювати. Я просто сидів поруч з купою сміття, намагаючись приховати сльози. Всі мої колеги поглядали на мене зі співчуттям, але ніхто з них не намагався заговорити зі мною. Я дуже старався, але зазнав невдачі, тому відчував себе убuтим гoрем.
Я уявлення не мав, що скажу своїй дочці, коли вона спитає мене про вступний внесок. Я народився в убогості, але завжди мріяв про краще життя для своїх дітей. А тепер моїм мріям не судилося здійснитися.
Після роботи до мене підійшли всі прибиральники, з якими я працював. Вони сіли поруч і запитали мене, чи вважаю я їх своїми братами. Перш ніж я зміг хоч щось відповісти, мої колеги передали мені весь свій дохід за один день. Коли я спробував відмовитися, вони сказали: “Якщо потрібно, ми будемо сьогодні голодувати, але наша дочка повинна вступити в коледж!” Я не зміг їм відмовити. В той день я вперше не прийняв душ, а повернувся в свій будинок, як прибиральник.
Моя старша дочка скоро закінчить університет. У неї вже зараз є робота на неповний робочий день, яка дозволяє оплачувати навчання решти трьох дочок. Діти більше не пускають мене на роботу. Але кілька разів на тиждень моя старша дочка приходить разом зі мною туди, де я раніше працював, і годує обідом всіх моїх колишніх колег. Вони сміються і запитують її, чому вона так часто їх годує.
Моя дочка відповідає їм: “У той день ви всі голодували, щоб я стала тим, ким є сьогодні. Тепер моліться за мене, щоб я могла годувати вас всіх щодня!”
В даний час я не відчуваю себе бідною людиною. Той, хто має таких дітей, не може бути бідним!
Цей простий чоловік, який так багато зробив для своїх дочок, може послужити хорошим прикладом для всіх нас. Не варто забувати, на які жepтви деколи доводиться йти нашим батькам, щоб забезпечити нам краще майбутнє!
А ви давно дякували своїм батькам?