При цьому я була з тих дітей, з якими це траплялося постійно без жодного поганого наміру. Якось маму відправили привітати з ювілеєм від імені цеху колишню колегу, яка давно вийшла на пенсію. Оскільки мене було ні з ким залишити, довелося йти з мамою.
Бабусі було років 75, напевно, і в стінці у неї стояв чудовий порцеляновий сервіз з маленькими квіточками – братчиками. Для гостей, як годиться.
Господиня вирішила напоїти нас чаєм, і я, поки крутилася поруч, намагаючись допомагати, розбила одну з цих чашок.
Моя мама дала мені ляпаса і стала кричати. Я плачу, боячись нового ляпaса, губа смикається.
Тут бабуся мене взяла за плече, відвела від мами, а їй сказала:
– Перестань кричати на дитину. Що тут страшного? А якби чашку ти розбила, мені теж треба було на тебе накрuчати?
Мама зніяковіла і промовчала. Старенька продовжувала:
– Фарбований шматок скла не вартий ні сліз дитини, ні твоїх нервів.
Подумаєш, був сервіз на шість осіб, а став на п’ять. Так до мене в житті більше трьох не прийдуть. А навіть якщо прийдуть, що, зі звичайних чашок НЕ поп’ють? Потім вона дістала нову чашку і як ні в чому не бувало налила чаю.
А коли ми зібралися додому, бабуся загорнула в газету, блюдце, що залишилося без пари і простягнула мені. Зараз я не пам’ятаю, як її звали, але цей урок запам’ятався і мені, і мамі на все життя. Хоча, звичайно, вона мені в цьому не зізнавалася.
Її вже немає в живих, а блюдце стоїть у мене в квартирі.
І коли мої діти пустують, погляд падає на тонку стеблинку квіточки з сервізу і вже не хочеться ні кричати, ні брати в руки ремінь…