Я з багатьма дуже літніми людьми спілкувалася, які були цілком у своєму розумі. Найбільше вони жалкували про те, що дозволяли себе нахабно використовувати.

І терпіли образи, незаслужені й підлі. “Чому я не могла відповісти, коли мене начальник примушував працювати за трьох?”, – казала одна пані.

А інша згадувала родичів, які приїздили в гості до кімнати, де вона тулилася з двома дітьми та чоловіком. І жили в гостях тижнями. А вона все прибирала, прала, готувала і пригощала, як годиться… Хтось терпів жорстокість п’яниці-чоловіка.

Хтось – нахабні вимоги зовсім сторонніх людей. Не з малодушності або боягузтства – а просто, щоб нікого не образити, не зачепити.\

Залишитися в очах інших людей доброю людиною. Ось про це поголовно всі шкодували. І вголос розмірковували, як би зараз, з висоти прожитих років, вони просто і спокійно відмовили.

Гарячу воду давали раз на тиждень. І до жінки з трьома дітьми в цей день з’їжджалася з пранням вся рідня. Ну, і купалися всі, звичайно. І у неї не залишалося часу випрати і викупати дітей. І в дев’яносто років вона з гіркотою і здивуванням про це згадувала – не про те, чому так робили родичі. А про те, чому вона не знайшла слів для відмови…

Їй було дуже прикро!

Ось про що ми точно будемо шкодувати про безцільно і бездарно витрачений час, про зусилля і жертви, про добровільне рабство.

Про непотрібне терпіння – яке ніхто не цінував. Так що терпіти зайве не треба. Тоді залишаться сили і час і для подорожей, і для дітей, і для онуків, і для мистецтва. І здоров’я залишиться. А гіркоти в душі не буде – треба просто вчитися говорити “ні”.

І все.

Або просто ігнорувати нахабні прохання, присвятивши себе мистецтву подорожей або відпочинку.

Джерело:ТУТКА