Я був бажаною дитиною: дідусь з бабусею, тато і навіть зведена сестра мене просто обожнювали, а вже мама просто пилинки здувала зі свого єдиного сина!
Мама починала працювати дуже рано і перед роботою повинна була відвозити мене в дитячий сад “Дубки”. Щоб встигнути на роботу, мама їздила на перших автобусах і трамваях, якими, як правило, управляли одні і ті ж водії. Ми виходили з мамою з трамвая, вона доводила мене до хвіртки дитячого садка, передавала виховательці, бігла до зупинки і … чекала наступного трамвая.
Після кількох запізнень її попередили про звільнення, оскільки жили ми, як і всі, дуже скромно і на одну татову зарплату прожити не могли, то мама згнітивши серце придумала рішення: випускати мене одного, трирічного малюка, на зупинці в надії, що я сам дійду від трамвая до хвіртки дитячого садка.
У нас все вийшло з першого разу, хоча ці секунди були для неї найдовшими і жахливими в житті. Вона металася по напівпорожньому трамваю, щоб побачити, увійшов я в хвіртку або ще повзу, замотаний в шубку з шарфиком, чобітки і шапку. Через якийсь час мама раптом помітила, що трамвай почав відходити від зупинки дуже повільно і набирати швидкість тільки тоді, коли я ховався за хвірткою садочка. Так тривало всі три роки, поки я ходив в дитячий садочок. Мама не могла, та й не намагалася знайти пояснення такої дивної закономірності. Головне, що її серце було спокійне за мене.
Все прояснилося тільки через кілька років, коли я почав ходити в школу. Ми з мамою поїхали до неї на роботу, і раптом водійка трамвая покликала мене: “Привіт, малюк! Ти став такий дорослий! Пам’ятаєш, як ми з твоєю мамою проводжали тебе до садка …? ” Минуло багато років, але кожен раз, проїжджаючи повз зупинку “Дубки”, я згадую цей маленький епізод свого життя, і на серці стає трішки тепліше від доброти цієї жінки, яка щодня, абсолютно безкорисливо, здійснювала одне маленьке добре діло, просто трішки затримуючи цілий трамвай, заради спокою абсолютно незнайомої їй людини!