Ніби й не чужі зовсім. У тролейбусі хтось торкає мене за плече. Повертаюся і зустрічаю теплий погляд жіночих очей. Віра… Коли ж вона повернулася з далекої Греції, куди ще нещодавно їздила на заробітки?

Віра виходить на зупинці біля лікарні. Прощаючись, переконую мене чи, може, себе, що таки вперше і востаннє іде на побачення з колишнім чоловіком. Бо справді стільки болю їй і дітям він завдав… Тільки я чомусь не дуже вірю словам Віри.Посміхається: недавно, тиждень тому. Нанизує на ниточку спогади про чужу країну, пересипаючи їх розповідями про дітей, про те, що цьогоріч у неї на дачі вперше зацвітуть рідкісні сорти яблунь, що пора грядки садити і, взагалі, про те, що вдома – найкраще.

– Я зараз у лікарню їду, – перериває сама себе Віра. – Чоловіка провідати. Зготувала ось гаряченького, фруктів купила. Після опeрації він, добре харчуватися треба.

Нічого не розумію. Знаю, що Віру чоловік давно покинув. З трьома дітьми. До того ж Віра знову чекала дитину. Чоловікова нова обраниця була майже удвоє молодшою від нього. І, порівнюючи з тридцятивосьмирічною Вірою, просто моделлю.

Читайте також:  Поставте склянку води з сіллю і оцтом в будь-яке місце у вашому будинку – і ви не повірите, що станеться через добу! У вашому житті зміниться все!

Віра плакала, просила. Розумниця Віра, яка викладала психологію у престижному ліцеї і щодень давала поради іншим, як вести себе у складних життєвих ситуаціях. Нагадувала, що у них троє дітей. А тепер ще одне маленьке має з’явитися.

– То зроби щось. Не народжуй цієї дитини. Ось гроші. А з цими, трьома, уже легше – вони великі, – чоловік зібрав останні речі.

Віра гроші взяла. Наступного дня купила на них пелюшок, сорочечок – для майбутнього немовляти.

Оксаночці було лише два роки, я к Віра зібралася до Греції. Лишала дітей на свою стареньку маму.

– А що діяти? – казала. – Заробленого тут навіть на продукти не вистачає. Одягнути, взути усіх треба.

Чоловік Віри не з’являвся. Насолоджувався новим життям.

З далекої Греції Віра вправно слала додому гроші: пощастило на добру роботу. А тепер ось повернулася. У доньки незабаром випускний, про вуз треба подумати. Синам дисципліна потрібна теж.

– Ти ще й заміж вийшла? – показую на пакет, з якого пахне домашня страва.

– Та ні, у мої роки це вже запізно, – щиро мовила Віра. – До свого колишнього чоловіка їду. Ще у Грецію мені листи слав. Про те, що захворів. З іншою у нього життя не склалося. Переїхав до своїх батьків. Чого до дітей не навідувався? Я сама заборонила йому приходити. Категорично.

Останнє слово звучить не дуже впевнено. І Віра вертає назад до старої теми.

– А тепер потрапив у лікарню. Грошей стільки треба… Може, позичу…

У моєму мовчанні Віра не знаходить союзника. Я чомусь пригадую безсонні Вірині ночі, коли хворіла Оксанка. Дні, коли вона гарячково шукала, у кого б позичити грошей, щоб заплатити за квартиру…

Віра зітхає.

– Двадцять років ми прожили разом. Ніби й не чужі. Та й навідаю я його тільки один раз…

Віра виходить на зупинці біля лікарні. Прощаючись, переконую мене чи, може, себе, що таки вперше і востаннє іде на побачення з колишнім чоловіком. Бо справді стільки болю їй і дітям він завдав…

Тільки я чомусь не дуже вірю словам Віри.

Пише- ukrainians.today