Онука кобзаря
Жінці — 88 років, але від початку війни вона невтомно допомагає нашим захисникам та їхнім родинам. Бабуся Людмила готує їжу та возить її пораненим у лікарню імені Мечникова, у шпиталь. Скільки усього зготувала, купила для хлопців за ці роки наша героїня! Улітку та навесні вона вирощує квіти й овочі, продає їх у центрі міста, а виручені гроші віддає, знову ж таки, на потреби української армії. Та, найголовніше, що отримують від цієї ніжної матусі воїни — материнську любов. Скількох хлопців та дівчат врятувало від душевної травми її тепле слово!
«Вони для мене, мов синочки та донечки,» — говорить пані Людмила, й ніби сонечко осяює її обличчя та усміхається на ньому кожна зморшка.
Звідки така любов до воїнів, теплота та розуміння свого великого боргу перед ними у цієї немолодої вже жіночки? Мабуть, іще з дитинства, з отих перших, але вже непростих випробувань долею. Вона пережила репресії, Голодомор, Другу світову війну… Вихована дідусем-кобзарем, нащадком давнього козацького роду, з дитинства відчувала любов до українського народу та святу повагу до його героїв.
«Дехто говорить: «Нехай держава допомагає нашим військовим». Але чи можна так казати? Бо ж усі ми, увесь народ разом — то й є держава!» — мудро зауважує пані Людмила. Й усім своїм життям це підтверджує.
«Сьогодні збираю гроші на допомогу хлопцям на Європейській площі. Мене люди вже знають. Не для себе прохаю, а для наших синочків, — пояснює бабуся та додає: — Для себе не змогла б. А для діточок — то святе».
Сила любові до України
Бабуся Людмила — дуже талановита та творча особистість. За зовнішньою скромністю ховається велика духовна сила, глибока культура, освіченість.
А скільки віршів вона знає, як захоплюється історією, культурою рідного народу! Прямий нащадок кобзарів та козаків, бабуся Людмила може багато розповісти про долю української нації, важкий шлях до Волі, яким вона йшла, і йде нині!
«Ми, дитинко, — нащадки скіфів. Тому й войовничі, й працелюбні, — говорить жіночка. — Мій дід мав давню книгу «Скіфія», то там усе було написано про ці місця. Та згодом їх знищили, частина скіфів емігрувала у ту ж Болгарію, Грецію. Але багато й лишилися. Тож маємо кров скіфську», — усміхається бабуся.
Пані Людмила надто переймається українською долею. «Знаєш, донечко, за період із 1930 до 1940 року на Східній Україні знищено 12 мільйонів українців! А що зробили комуністи отам, де Мандриківка в Дніпрі? Там, де колись був Мандриківський міст? У 1938 році наших бандуристів (професіоналів та любителів) — усього 28 чоловік — потопили. Комуністи їх зв’язали (бандури поприв’язували до спин) та зимою прорубали ополонку й втопили. Отак… отак… знищували нашу українську душу! — згадує зі сльозами на очах бабусенька і додає: — У мене була змога поїхати за кордон у свій час. Та я не погодилася. Бо тут — земля моїх дідів-прадідів. А у мене діди — запорозькі козаки, скіфи. Як цю землю кинути?»
Віршовані рядки
А які гарні вірші пише наша героїня! Вони лікують душу. Ще з юності пані Людмила складала патріотичні рядки та одного разу мало не сталося біди через них. Бо ж талановиту дівчину комуністичні лідери хотіли задіяти у вихвалянні партії. Та молода поетеса не погодилася, чесно пояснила: «Не зможу про це писати, бо через серце не відчуваю». Тоді за цю відповідь та за свої українські вірші пані Людмила ледь до ГУЛАГу не потрапила. Та Бог захистив. Однак, на довгі роки жінка відмовилася писати й лише в зрілому віці повернулася до творчості. Й недарма! Поезія у Людмили Савченко дуже сильна.
Ось кілька рядочків: «О, Україно, скільки сліз тут пролилось. Така сумна твоя дорога…Клялись на вірність Сатані. Зректися істинного Бога…» Сьогодні ж бабуся Лю часто пише вірші-молитви, в них просить Божі сили захистити Україну та її героїв. «Вірю, що з нами — Бог! Він захистить Україну та її народ,» — зазначає пані Людмила. Вірмо їй! Слава тобі, МАТИ Української нації, бабусенько Лю!