Вeсілля було дуже сyмне. Вибiр Назара для батьків став кaтaстрoфою. Сваха демонстративно встала й вийшла, коли тамада запросив батьків нареченої до тосту. – Гірко! – гукали гості. І молодим справді було дуже гірко. Особливо, нареченій. Наталя чекала, коли нарешті закінчиться це пeкельне весілля. – Пробач, – прошепотів Назар під час поцілунку. Не про таку забаву вона мріяла. – Вітаємо тебе, сину! – від тосту батьків нареченого віяло холодом. Про Наталку жодного слова. Вона була зайвою на власному весіллі. І її батьки також. Більше гостей з боку нареченої не було. Навіть рідного брата з дружиною. …Коли Назар сказав матері, що хоче одружитися з Наталею, то почув: – Жартуєш? Не пара вона тобі! – Чому? – А ти не розумієш? Твій батько і на нову хату заробив, і на машину, і… А ті інтелігенти до чого доробилися? До двокімнатної квартири в «панельці» і недобудованої дачі? – Мамо, не всі ж заробітчанами можуть бути. Ви також з Америки повернулися. – Так, повернулася, аби тебе, бовдура невдячного, виховувати. Зате батько більше десятка літ для тебе старається. Поглянь довкола. Скільки гарних, заможних дівчат є, а ти… Мати Аліски Іванишиної з Італії не вилазить, а батько – з Іспанії. А в Оксанки… – Хіба Наталя не гарна? – Наталя бiдна! Назарів батько працює в Штатах водієм-далекобійником. Платню має добру. А ще скуповує на «сейлах» різноманітні речі й висилає додому. Там купує за дешево, тут дружина продає дорого. Назарів вибір для батька також став всесвітньою кaтaстрoфою. – То я тепер маю працювати на твоїх голoдранців? – запитав сина під час розмови через Інтернет. …Після того, коли Назар з Наталею подали заяву на одруження, мати сказала: – Що ж, мусимо з батьком погодитися на твій шлюб. І весілля справити. Але за однієї умови: ми не хочемо бачити на забаві родичів і друзів тої твоєї… – Як це?! – А ось так! Батьки хай приходять. І все! Це – наше весілля. Якщо хочуть, хай влаштують своє. – Що люди скажуть, мамо?! – …Що ти привів до хати голоту! Наталка не йняла віри почутому. – Назаре, а як же мій брат? Хрещені? Родичі? Друзі? Як я їм маю пояснити? – Чесно? Не знаю… Від такої новини Наталчині батьки були в шoці. – Не по-людськи це, – з болем сказала матір, яка у дитсадочку навчала чужу малечу бути добрими, щирими, чемними. – Весілля для молодого, чи що? Читайте також: Батько – учитель історії, по-філософськи мовив: – Світ і не такі маразми бачив. …На весіллі з Наталчиними батьками ніхто з гостей, крім молодих, не спілкувався. Коли тамада запросив їх до тосту, сваха демонстративно встала й вийшла. – Будьте щасливі, дорогі діти, – крізь сльози бажала Наталчина матір. – Хай Господь благословить вас і ваше кохання. – Оберігайте і шануйте один одного, – додав батько. – Гарної вам долі. Світлої дороги в життя… – Гірко! – вигукнув тамада. Гірчило шампанське. І погляди гостей нареченого. І цей нескінченний день… – Може, треба було відмовити доньку від того весілля? – прошепотіла до чоловіка Наталчина матір. – Вони ніколи не змиряться… не будуть її любити. – Головне, аби Назар любив. Йому жити з Наталею, а не їм. – Тяжко мені… Майже ніхто з гостей не запрошував до танцю молодої. Лише діти веселилися з Наталкою. Вони не розуміли інтриг та підступів дорослих. Назарів батько розповідав дорогим гостям про Америку, про гарні тамтешні дороги, які об’їздив уздовж і впоперек. Як трусився над кожним заробленим доларом для єдиного сина. І про те, як жалкує, що не така невістка дісталася. Мати витирала уявну сльозу. А гості скрушно хитали головами. – Де молоді жити будуть? – запитав хтось. – Ще не встигли розвалити старої хати. Хай там газдує невісточка, – злісно відповіла «добра» свекруха. – Правда, хата порожня. Зате, не з лободи. Гості зареготали. Бабця молодого підійшла до Наталчиних батьків. – Не був мій Олесь колись таким недобрим і скупим. Заробітки його зіпсували. Люсьці, невістці моїй, світа мало. А колись сама без приданого до нас прийшла. Але ми з пoкійним чоловіком на те не звертали уваги. Бо й самі з бідності викарабкалися. Назар має гарну вдачу. Аби не зіпсувався, дав би Бог. І, знаєте, молоді можуть жити зі мною, якщо захочуть. Я сама залишилася після смepті чоловіка. Хата добротна. Із села до міста – рукою подати. Та й Назар – мій єдиний внучок. …Весілля наближалося до завершення. Підпилий Олесь підійшов до молодих: – То куди ти своє нещастя поведеш? – запитав у сина. – В наш дім? Я ж для тебе страюся. Кручу там баранку. Думав і тебе в Америку забрати. Але, якби ти щось путнє знайшов. А воно – пси-хо-лог! Ха-ха! Інтелігенція… – Не воно, тату, а Наталка, моя дружина. Затям це! – Як то жартують? Запишу хату на кота. А-а-а, в нас кицька. Значить, на кицьку. У Наталки потекли сльози. Назар дістав мобілку. Викликав таксі. Посадив у машину наречену, її батьків і сам сів. Назвав Наталчину адресу. – Подарунки забери! – гукнув услід батько. – Наша родина дарувала, в нас все і залишиться, – смикнула за руку чоловіка Люська. Хтось із гостей затягнув: «Чого, козаче, сумний ходиш…». Автор – Ольга Чорна, журналіст, блогер.

Джерело – блог “Життєві історії від Ольги Чорної”