Ми вже змирилися з думкою, що вічного кохання немає. Проте історія нашої героїні змушує переконатися у протилежному. Не віриться? Посудіть самі…

“ПОТАНЦЮЄМО?”

…Сімнадцятирічна випускниця Галина вирізнялася з-поміж ровесниць старанністю у навчанні, а ще порядністю. Не було їй часу за книжками і про кавалерів подумати: готувалася до вступу в інститут, студіювала історію.

Того осіннього вечора мати, чого не бувало ніколи раніше, відпустила доню з подружками на весілля “в запорожці”. Не дуже Галині й хотілося йти, щось ніби стримувало її. Але коли до хати увійшли дівчата, десь поділося і відчуття незрозумілого хвилювання. Усі разом весело поспішили у той бік села, звідки долинали музики та гомін молоді.

Дівчина рідко брала участь у подібних гуляннях, тож, на відміну від ровесниць, причаїлася в тіні, нишком спостерігала за тим, що відбувалося довкола. Молодь веселилася, танцювала, співала пісень… Якось ненароком Галина зупинила погляд на юнакові середнього зросту з густим русявим волоссям та великими блакитними очима.

Напевне, гарніших за нього вона ще не зустрічала у своєму житті. В цей час до Галі підбігла її найкраща подруга Ольга, яка поспіхом повела дівчину знайомитися зі своїм братом. Можна лишень уявити, що відчувала невпевнена у собі дівчина, коли побачила перед собою саме того, хто так впав їй у вічі.

– Мене звати Микола, – сміливо простягнув Галині руку.

– А мене – Галя, – ледь чутно промовила.

– Потанцюємо? -звернувся юнак до нової знайомої і, не почувши відповіді, а лише прочитавши згоду на обличчі, закружляв у танку.

Ось цим і скінчилося їхнє знайомство: одним-єдиним танцем, короткою зустріччю. Інша б не приділила цьому ніякої уваги. Але не Галя. Вона ще на весіллі зрозуміла, що закохалась.

Миколу призвали в армію. Пішов служити, так нічого й не дізнавшись про Галине кохання. Дівчині ж залишалося одне – чекати. Бо знала, що кохати так, як його, не зможе ніколи й нікого у світі.

За півроку до Миколиної родини надійшла страшна звістка про те, що їхній син загинув. Болючішої новини не було і в житті Галини. В той день, коли привезли тіло коханого, наче на крилах, полетіла вона до свого єдиного і неповторного. Не соромилася ні сільських жінок, ні Миколиних родичів, його матері, цілісінькі день і ніч сиділа біля померлого, ні на мить не заплющивши заплаканих очей. Ніжно гладила його блискуче волосся та, немов із живим, говорила, говорила… Ніхто не втямив на похороні – що ж це таке із дівчиною коїться? Першим і останнім Галининим подарунком Миколі стала зроблена власноруч велика біла паперова квітка, яку вона приколола йому на груди.

КОХАТИ ВІЧНО

Миколу поховали. Не стало юнака. Ніби й не було його ніколи. Тільки Галя в це не вірила. Бо любити його стала ще дужче, хоч, здавалося, сильніше уже не кохають. Тішилася тим, що милий серцю хлопець відтепер буде поруч, в селі, і вона щодня зможе з ним зустрічатися. Але боячись матері та розголосу односельців, Галина влаштовувала “побачення” у пору, коли ніхто не заважати. Щоночі вона втікала з дому через вікно, поспішала до могили “свого Миколи”. З ним їй було так легко! Вона нарешті розповіла про свої невгамовні почуття, “радилася”, куди краще вступати, просила, щоб він і наступного разу на неї чекав.

Так продовжувалося майже 40 ночей. Якось на світанку, коли дівчина затрималася і поверталася з кладовища світлої пори, її помітили й розповіли про це матері. Збентежена і водночас розгнівана, жінка безжалісно побила доньку.

А ввечері все одно твердила матері: “Я люблю його. І любитиму завжди”.

Вона й справді кохала понад усе. Її почуття були настільки сильними, що дівчина вирішила стати дружиною “живого” для неї Миколи. Зібралася, пішла в будинок його матері з намірами залишитися в ньому назавжди, стати невісткою. Просила, плакала, вмовляла. Та хіба це можливо?

…Минув випускний вечір. І ось Галина – вже студентка першого курсу. Щосуботи вона їхала додому з букетом живих квітів і насамперед поспішала на могилу до свого хлопця.

У Луцьку вона зустріла Сергія, юнака, який зовсім не був схожий на її коханого Миколу. Хлопець запропонував їй вийти за нього заміж.

Сказати “ні” Галина могла б одразу і не шкодувала б про це. Тільки от матір було жаль, бо не могла вона змиритися з долею наймолодшої доньки. А Сергій був насамперед добрим другом дівчини, бо коли вона про все йому розповіла і наголосила, що ніколи не покохає його так, як Миколу, який залишиться у її серці назавжди, зрозумів Галину. Вони одружилися.

…У їхній оселі насамперед очі стрічають портрет молодого блакитноокого юнака, якому й досі дарує квіти та, що кохає й дотепер.

Пише - simya.com.ua