– Я повириваю її довгі патли! Голодранка!

Молодиці врапт забули, за чим прийшли до магазину. Обступили Гельку. Всі знали, що в Олени, яку чомусь змалечку всі кликали Гелькою, – язик, наче бритва. Було цікаво: хто став Гельчиною «жeртвoю» цього разу.

– Думаю, хто квітки з городу краде? А то мій Васька. Внадився до Софійки Ковалевої. Всі ружі позрізав для тієї…

– То ви, Гелю, кажите про тих Ковалів з сусіднього села? – перепитали сільські сороки.

– Про них, аби їм… аби їй…

– Софійка – слічна дівчина. Файна! А яку косу викохала!

– Навіщо мені її краса і коса? Ми для Васьки нову хату збудували. Машину купили. Ні, не приведе він на моє підвір’я Софії! Бідної невістки мені не треба!

Вдома Гелька пиляла чоловіка:

– Іване, напоум сина. Хіба ми добро старали для того, аби воно якійсь бідосі дісталося? В Ковалів четверо дітей. Їй-Богу на шию нам сядуть.

Іван перечити Гельці не вмів і не смів.

– Василю! – гукнув сина. – То правда по Софію Ковалеву?

– Правда, тату. До весілля готуйтеся. Ось хотів вам сам сказати…

Гелька репетувала, наче перед кінцем світу. Іван втік до хати. А Василь не міг поміж материн лемент і слова вставити.

Склинала Гелька Ковалів страшно. Дійшло це і до Софії, і до її батьків.

– Василю, – крізь сум і сльози мовила дівчина, – знайди собі іншу пару.

– Ти мене не кохаєш?

– Не хочу, аби наше кохання було прoклятим.

– Софійко, ми поїдемо звідси.

– Є речі, від яких не втечеш.

По схилених дівочих плечах стікало волосся кольору стиглої пшениці. А по обличчі – сльози. Василь зціловував цей солоний смуток. Гладив коси коханої.

– Як мені жити без тебе, – запитував?

– Іди, Василю.

Софія легко відштовнула хлопця. Побігла. Волосся розвіялося. Дівчина була схожа на дивного птаха, який відлітав у серпневу ніч. Назавжди…

Вранці Гельку наче громом вразило. Всі квіти, до однісінької, були потоптані, понівечені. А Василь, котрий навіть у великі свята чарки до писка не брав, щось п’яно буркотів у неспокійному сні.

…Минув час, зістарілися Гелька з Іваном. Уже й Василеве волосся сивиною взялося. На сусідських подвір’ях весело галасували внуки. А Гельчине обійстя сумувало. Василь так і залишився старим парубком. Став мовчазним. Ні з ким не товаришував. Осунувся.

– А яким гарним хлопцем був! – перемовлялися у селі.

– Гелька винна. Занапастила життя синові.

– А Софійка Ковалева виглядає, наче пані. Живе багато. Молодшим допомогла на ноги стати. Батьків не забуває.

– Добре, що тоді до міста подалася. Не пропала…

– Чоловік в Софії, як з картини!

– Бог бідним у помочі стає…

По неділях Василь возив на ринок продавати квіти. До райцентру – рукою подати. За свіжі, ще мокрі від роси, айстри, гладіолуси, жоржини чоловік не правив великих грошей. Базарники наставляли на розум дивака, мовляв, хто ж за копійки таку красу продає? А йому байдуже.

Гельці також не подобався синовий торг. Сказала йому про це. Василь у відповідь лише глипнув тяжким поглядом.

– Роби, що хочеш, – кинула.

…Софія з сімейством їхала до села. Вирішила сорокап’ятиріччя святкувати у батьківській оселі. Дмитро, чоловік, жартував:

– Нашій мамі скоро півстоліття буде.

– Ага, бачив би ти, як на неї ще задивляються, – засміялася донька.

– Хто?

– Чоловіки, звісно!

– Ма, ти суперстар! – підтримав розмову син.

Біля ринку Дмитро зупинив авто.

– Софійко, ходімо за квітами.

– І я! – зголосилася донька.

– Дмитре, в селі ж цілий квітник.

– Мамо!.. – хором мовили діти.

Біля відра з різнокольоровими, високими, неймовірно гарним гладіолусами, кімарив чоловік.

– Ваші? – запитав Дмитро.

Продавець кивнув головою.

– Софіє, як тобі?

Вона доторкнулася рукою до різнобарвного дива:

– Чудові…

– Беремо всі! Скільки?

Василеві перехопило дух. Він упізнав цю жінку. А вона його – ні…

– Дівчата, тримайте! – Дмитро поділив квіти між дружиною і донькою.

Василь дивився їм услід. В обох – у матері і доньки – майже одинаковий ріст. Ставна фігура. І розвівається на вітрі біле волосся кольору стиглої пшениці. Пригадав ту серпневу ніч, в яку відлетіла його кохана.

– Прощай, мій ангеле… – прошепотів навздогін.

У понеділок вранці Василя схопило сеpце. Приїхала швuдка.

– Василю, на кого ти нас залишаєш? – лементувала Гелька.

– Цить! – уперше в житті крикнув на Гельку Іван.

– Можемо не довезти, – бідкалася медичка.

Василь розплющив очі. Молоденька лікарка видалася йому білим ангелом із сполоханим поглядом.

– Не залишай мене, – прошелестіли Василеві уста.

– Прощай, світку… – нечутно зітхнула душа.

Пише - bbcccnn.co