25 травня 1926 року в Парижі Самуїл Шварцбард під приводом помсти за єврейські погроми пострілами з пістолета вбив Симона Петлюру, колишнього Головного отамана військ УНР і Голову Директорії. 25 травня 1926 року завербований Кремлем агент єврейського походження Самуїл Шварцбард здійснив сім пострілів у Симона Петлюру в центрі Парижа.
На допиті терорист заявив поліції, що вбив Головного Отамана військ УНР, бажаючи помститися за так звані "жидівські погроми в Україні" у 1919-1920 роках. Проте справжньою причиною злочину була цілеспрямована патріотична діяльність Симона Петлюри, як за часів Української Революції, так і на еміґрації у Європі. Суд присяжних, що проходив під тиском мобілізованої комуністичної та проєврейської преси, виправдав вбивцю.
Фактично, не більшовики перемогли Українську народну Республіку, армії УНР 4 рази брали Київ, попри меншу чисельність та гірше озброєння дивізії УНР легко справлялися із маловмотивованими та неорганізованими більшовицькими загонами. Українську державу розкололи із середини, підкупами, шантажами. Політична верхівка була аж ніяк не ідеологічно вмотивованою, - в більшості своїй це були люди, які опинились у првильному місці у правильний час. Винниченко - один із основних винуватців розколу УНР, дискредитації керівництва тікаючи із казною УНР з Києва не сказав полку, що знаходився у Білій церкві про наступ більшовиків, чим дозволив останнім захопити Київ. В Подальшому він повернувся в СРСР та зустрічався з Леніним, проте відмовився очолити Українську РСР. І таких зрадників було дуже багато, через що народ зневірився та припинив масовий супротив "совєтам", що призвело до окупації на 75 років.
Головний Отамана військ Української Народної Республіки, а згодом — Голова Директорії УНР був одним із тих, хто хотів визволити український народ від поневолення. Симону Петлюрі можна закидати соціалістичні погляди, союз із Польщею проти більшовиків, розстріл Петра Болбочана, однак ці помилки тліють на фоні його бажання дати Україні самостійність. Не варто забувати, він, поряд із Миколою Міхновським, був організатором тогочасних українських збройних сил, які вели боротьбу на кілька фронтів.
Кремль вкотре показав себе холоднокровним варваром назвавши Петлюру антисемітом та винуватцем єврейських погромів в Україні, хоча на справді саме більшовики зробили більшість погромів, а Кам'янецький погрома (у м.Кам'янець-Подільський), який закидали Петлюрі спровокували саме більшовики. Петлюри тоді не було ані в Кам'янці ані в Україні, мало того, він брав євреїв у військо та намагався попередити погроми. Більшовики оббрехали навіть пам'ять Петлюри - цинізм та блюзнірство тодішнього Кремля передався сучасній Росії, яка звинувачує Україну в фашизмі, націоналізмі, нетерпимості до російської мови, що є повним абсурдом. Російські війська обстрілюють мирні поселення на Донбасі, стріляють із території церков та дитсадків, провокуючи відповідь на ці точки з українського боку. І все це супроводжується неприкритим цинізмом та брехнею, як сто років тому.
Уродженець Полтави, вірний син України Симон Петлюра не зміг завершити справу свого життя — визволення Батьківщини від окупантів. Її перейняли його наступники. Опинившись за кордоном він, одначе, продовжував свою державницьку діяльність, спрямувавши зусилля на міжнародну політику — активізував своїх однодумців для ширення правди про Україну в цілому світі.
До останніх днів Симон Петлюра був переконаний, що "українці мусять зайняти місце серед кола вільних народів світу". Що й сталося за 75 років після його загибелі. Вічна слава Головному Отаману військ Української Народної Республіки!
Біографія Симона Петлюри
Народився у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин.
По завершенні бурси у 1895-1901 рр. навчався в Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно державних настроїв і запрошення до семінарії композитора М. Лисенка.
З 1900 року – Член Революційної Української Партії (РУП, 1905 року реорганізована в Українську Соціал-демократичну робітничу партію).
Під небезпекою арешту восени 1902 року виїхав на Кубань, де працював викладачем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва), був членом Чорноморської Независимой Громади РУП у Катеринодарі.
На початку грудня 1904 року на конференції РУП у Львові виступив проти з’єднання з РСДРП. Трохи місяців навчався на інститутських курсах українознавства у Львові, якими керував Мтр. Грушевський.
З початку 1906 року редагував у Петербурзі партійний орган “Незалежна Україна».
З липня 1906 року – Секретар київського щоденника “Рада”, а з літа 1907 грам. по 1908 грам. – Співредактор легального соціал-демократичного журналу “Слово”.
З 1912 року – Редактор російськомовного журналу «Російська Життя» (Столиця), в якому публікувалися Мтр. Грушевський, Ц. Донцов, С. Русова, Є. Єфремов, Мтр. Гіркуватий.
У роки 1 світової війни 1914-1918 рр. – трудівник Союзу земств і населених пунктів, голова Українського Армійського Комітету Західного фронту у Мінську. Своє ставлення до війни виклав у статті-відозві “Війна і українського». У даній публікації підтверджував, власне українське лояльно виконують власний борг перед Російською державою і висловлював надію, власне пізніше ставлення російської влади до українського вопросцу поміняється.
Був одним з провідних функціонерів української національно-демократичної революції: з березня 1917 грам. – Член Української Центральної Ради, з травня – голова Українського Армійського Генерального Комітету, з червня – генеральний секретар армійських справ.
На початку грудня 1917 р., не погоджуючись із курсом на замирення з Німеччиною (за іншою версією – протестуючи проти пробільшовіцької орієнтації керівники уряду В. Винниченка), пішов у відставку.
У січні-лютому 1918 грам. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і енергійно взяв участь у пригніченні більшовицького повстання в Києві.
Під час Гетьманату був призначений керівником в Київське губернське земство і Всеукраїнський альянс земств, організував упорядкування могили Шевченка і Чернечої гірці у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств на початку липня був заарештований.
У період повстання проти гетьманського режиму на початку листопада 1918 грам. звільнений з в’язниці і обраний до складу Директорії УНР.
З листопада 1918 року – Керівний Отаман Армії Української Етнічній Республіки.
На початку лютого 1919 року вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР, отримавши фактично диктаторські можливості.
На чолі об’єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 року брав Київ.
5 грудня 1919 року поїхав у Варшаву для організації військово-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою на початку квітня 1920 року український і польський уряди поставили свій підпис у Варшавський домовленості.
Ймовірність формувати власне військо Петлюра отримав в перших числах 1919 року, коли більша частина глав УНР почали втікати в іншу державу. Хоча шанси були набагато менші, ніж в 1917 році; Петлюра очолив нечисленну та мало озброєну армію.
З листопада 1920 грам. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава).
31 грудня 1923 поїхав до Австрії, а потім – Угорщини, Швейцарії.
На початку жовтня 1924 грам. оселився в Парижі, де організував газета тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати прямі обов’язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.
Вбито 25 травня 1926 анархiстом Ш Шварцбардом, який нібито помстився за членів сім’ї, убитих в період єврейських погромів (більшість дослідників вважають, власне він був агентом НКВС, а помста вважається тільки приводом). Крім усього цього, збереглася низка документів, підписаних Петлюрою і націлених проти тих, хто чинив погроми.
Похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі.