– Відкрийте багажнік.
– Шось везете заборонене?
– Нє хлопи, тільки особисті речі.
– Йдіть до цельника.

Віддаю довуди і чекаю на перетин і прикордонника.
– Пане Михайло,- почув я з віконця
– А в вас є доручення? Ви не власник. Машина з українськими бляхами. Згідно п.50-51 постанови Кабміну…бла бла…Зайдіть до нас.

Захожу. Обидва виголених у білих сорочках митника клацають на клавіатурах комп’ютерів.
– Ну шо будемо робити? Ви почитайте постанову…. і сує мені засалені А4 аркуші. Кажу:
– Вибачте, окуляри в валізі
– Ви маєте взяти доручення, бо вчора іхав чоловік з коханкою , а за годину прибігла його жінка – власниця машини і ми мали проблеми. Якщо нема доручення, маєте отримати в МРЕО тимчасовий талон …..і знову вантажать мене.
– Добре. Вертайте. Завтра приїду.

Я спочатку не розчув…
– Ну добре, давай на пиво. Ми бачими свій, львівський.
– Шо-шо?
– Шо…шо, на пиво кажу давай.

Я в ступорі.
– Хабаря не отримаєте. Я не для того тут дньовав і ночував завантажений з волонтерськими речами, кожних 2 тижні валив взимку з роботи, в спеку влітку, щоб ви на 5му році війни жебракували на пиво. Совісті в вас нема. Або відправляйте або ставте печатку в талоні.

– Ну і шо. І ми теж допомагали.
Печатка. Занавєс.
Знайте су**кі, я доручення іншого разу теж не візьму, як буду не на своїй автівці, і камеру сховаю, і мікрофон. І то зроблять тисячі українських патріотів, щоб вашого дмуху не було в державних установах. Не можу мовчати, бо буду я не я. На 5му році війни. На майданівських смертях прийшли до влади ті, хто не повинен взагалі бути держслужбовцем. Атестовані цельники. Щури ви, а не свої. Москальоподібні худоби , а не галичани. Піду покоцаю.

Перетин Краківець.Бійтеся. Я не боюсь.