Згадую х/б спортивні штани, які через тиждень носіння відвисали на колінах та ззаду (зате натуральні); згадую аж 3 види печива в магазині; згадую, яким смачним був сухий заварний крем по 22 коп. і брикети киселю; які черги вишиковувалия в нашому сільському магазині, коли привозили два ящики пломбіру у зім`ятих вафельних стаканчиках. - пише ДоСлова

І піраміди шоколадних плиток “помню” – їх майже ніхто не купував. Не тому що не хотіли – тому що дорого – деякий шоколад коштиував цілих 3 рублі це, наприклад, майже дводенна зарплатня жінки, що сапала в нашому радгоспі огірки.

І по одній буханці хліба в руки теж “помню”. Селянам. По одній буханці. Не виростили собі хліба, бачте.

І про те, який щасливий був батько, коли в сорок років накопив на машину – потриманого “Іж-Комбі”.

І як нас, школярів, ганяли на поля рідного радгоспу – допомагати збирати врожай моркви, бо в найпередовішій країні світу радгосп-мільйонер не мав елементарного комбайну для збирання корнеплодів. У проклятій буржуїнській Іспанії фермер мав комбайна, який викопував моркву, обрізав билку, чистив від бруду і вантажив зразу в ящики, а в СРСР працювала навісна до трактора картоплекопалка на всі випадки життя. Десятки підлітків замість одного комбайна – все, що треба знати про радянські “нанотехнології”.

А трилітрові банки з огірками-чудиськами, уже майже “жовтяками”, по 20 сантиметрів завбільшки “помните”? А в деяких банках огірки були різані, бо не поміщалися. Чому вони такі були, знаєте? Тому, що колгосп звітував за вагу. За тонни. Чим більше тих тонн – тим краще, перевиконання плану. Тому було вигідно вирощувати гігантських “поросят”. Ніколи над цим не замислювалися?

А ще пригадую, як вступав до істфаку і не пройшов по конкурсу, набравши 13 балів з 15 можливих. Не скільки за себе засмутився, як за невідому заплакану дівчинку, що забирала документи переді мною – в неї було 14 балів і вона не пройшла; як уже у дворі інституту якась тітка ввела нас, провінціалів “у курс справи”: дітоньки, історичний факультет – це лише для синів та доньок партійних працівників – вони усі за “комсомольськими путівками” мають привілей перед вами, тож по перше – ніколи вам не дадуть набрати прохідний бал, а по-друге, ніякого прохідного балу тут не існує – існує “кудлата лапа”.

І як цькували хлопця нашої школи, бо він був з родини баптистів. Як вчителі були ініціаторами цього цькування. Як ледь не кожен мав за правило штовхнути його, або копнути портфеля вздовш коридору. Як нас лякали великими неприємностями в разі, якщо побачать на Великдень у церкві. Як вчителів змушували чергувати біля храму. Як людей виганяли на “воскрєснікі”. А потім на уроках розповідали про найдемократичнішу у світі конситуцію СРСР, яка гарантує свободу совітсті, зібрнь, слова…

Пригадую слово “дістати”. Воно стосувалося всього: ковбаси, шампанського, черевиків, килимів і гарних сигарет. Пригадую, якими очима люди дивилися на фінську “стєнку” в вартістю 1800 рублів в меблевому магазині. Її б і купили, місто все-таки шахтарське, грошщі були, але висіла табличка “на замовлення”. Ті меблі лише за рознарядкою міськкому патрії продавали.

І дублянки пригадую по 800 рублів в універмазі – зарплата мого батька за півроку (з двома квартальними преміями) – їх і шахтарі не дуже охоче брали, з їхніми доходами.

І потворні радянські джинси, що лопотіли, мов газета на протязі, – “помню”.
І всемогутнє слово “блат” – теж “помню”. Досі.

І пригадую, як батько – механік радгоспу, возив “в район” ящики з відбірними помідорами, огірками та яблуками, торби з м`ясом і салом, бо “не підмажеш – не поїдеш”, чекатимеш запчастини до другого пришестя. Пригадую, як шофери зливали бензин в посадках, бо його не було куди дівати. А залишати не можна – норми наступного разу уріжуть. Тож за економію реально начальство карало.

Помню, як радгоспу нашому рнаказали купити й змонтувати цех з виробництва трав`яного борошна. Як матюкалися головний інженер і директор радгоспу, бо потужність того цех була така, що люцерну й експарцет треба було із сусідніх районів возити – свого рне вистачало. І не працював той цех жодлного дня – краще хай стоїть, ніж директору позбуится партквитка за високу собівартість продукції.

Помню, як заросло бур`янами обладнання для цегляного заводу. Купити “зверху” наказали, а де брати сировину не сказали. Тому завод навіть не будували. Так і згнило все під дощами.

Чому все це нам звалювали? Бо радгосп був багатий – поряд 4 міста, 2 з яких шахтарські – було куди продукцію продавати. Та ще Держпланом СРСР командував Микола Рижков, з нашого села – тож допомагав і з технікою, і зі збутом у грошовиті регіони.

До речі, племінниця Рижкова вчилася в нашому класі. Її кожного року на новорічну ялинку в Кремль возили. І на відміну від мене, вона легко з першого разу вступила туди, куди забажала – в медичний…

Пригадую, як дядько Петро півроку працював над вдосконаленням якогось агрегату до сівалки (партійне завдання – радгосп мав подати не менш ніж 2 рацпропозиції на рік, інакше директору і парторгу “влітало”) і отримав за це аж 10 рублів “рацпропозиційних” і грамоту, плюнув і тут таки пропив цей “червонець” в лісосмузі з друзями; пригадую, як вони над ним кепкували. І пригадую, що те вдосконалення так і не пішло далі архіву “Райсільгосптехніки”.

Пригадую дядька Михайла Мороза – як з нього робили “передовика”. Як йому дописували липові гектари скошеного та центнери намолоченого; як запчастини – Морозу; машини вивозити зерно з бункеру комбайна – Морозу, найврожайніше поле – Морозу. Як тихо ненавиділи за це його інші механізатори.

Як з тітки Марусі робили передову доярку, забираючи в інших тіток найкращих корів для її групи – теж “помню”.

І ще добре пригадую, як начальство радгоспу майже офіційно дозволяло жінкам, яких наймли на збір врожаю, красти. По одному відру огірків або помідорів (але не більше – за цим уважно стежили працівники ОБХСС), бо інакше ніхто не хотів іти працювати за ставкою 1 рубль 80 копійок – це якщо норму виконав.

Все пригадую. Все пам`ятаю. Тому й кажу – бийте одразу у пику тим, хто розповідає молоді, котра не спробувала “совка”, як тоді було гарно і яка тоді була стібільність.

ПАВЛО ПРАВИЙ