– Андрію, пусти мене, прошу! Я маю право, це моя дитина!, – б’ю по залізному паркану щосили, на радість сусідам-роззявам, які зайняли позицію глядачів біля своїх вікон.

Небо насупилося остаточно, починається дощ, вечоріє. Нагорі забору загоряється лампочка, що означає що зараз ворота почнуть відкриватися. Джерело.

Я встаю рівно по середині, напроти мене – тонований позашляховик.

“Дай мені її хоча б побачити” – нечутно рухаються мої губи в бік лобового скла, – “Благаю”.

Водій натискає на газ, я стою повна рішучості, але тут машина починає набирати швидкість і я автоматично відпригую в бік, падаючи на землю.

Різко рвонувши з місця, джип зупиняється біля мене. Порівнявшись зі мною вікнами задніх сидінь, я бачу: там сидить Андрій. Один:

– Жалюгідне видовище, пташеня.

Пташеня! Так він мене називав коли ми тільки починали зустрічатися. Він – студент 4-го курсу політехнічного університету і я – нетямуща першокурсниця.

Ми зустрілися випадково – я схопила його за руку в натовпі, переплутавши з подругою. Схопила і більше ніколи не відпускала.

Я тримала його за руку, коли він чекав підсумків після захисту диплома, я тримала його за руку в РАЦСі, я тримала його за руку, коли він виграв тендер на багатомільйонний контракт, потім ще один, потім ще.

Я завжди тримала його за руку, навіть коли нapoджувалася наша довгоочікувана дочка.

Я хотіла взяти його за руку на важливому прийомі з нагоди отримання державної премії. Але не відразу знайшла.

Він був у копіювальні. За руку його тримала молода практикантка. Спершу був повний ігнор. Мовляв, сама винна.

Я зібрала речі і пішла, заклавши в ломбард все що у мене було. Грошей вистачило на невелику квартирку-студію, і маленький кіоск з продажу косметики.

Потім вибачення і прохання повернутися. Від спільних друзів я дізналася, що Андрій зв’язався з нapкотиками. А потім його як підмінили: він почав нас переслідувати і викрав мою дочку.

Наступного дня до мене додому прийшли дуже важливого виду тітки, одна з яких повела бровою по всьому периметру нашого житла і зробила висновок, що в таких умовах моя дочка проживати не може і що, до речі документи про обмеження мене в правах майже готові і взагалі ”все зі мною зрозуміло“.

Слухати її марення мені заважав телефон, який наполеглево дзеленчав Довелось відповісти.

Дзвонив місцевий дільничний – він повідомив мені про те, що мій кіоск повністю розбитий і пограбований і що його, навіть намагалися підпалити, але не встигли. Земля пішла з-під ніг.

– Жалюгідне видовище, пташеня! Я ж казав, повертайся, але раз ти така принципова, сиди тепер на землі і займайся чим хочеш, не приходь сюди більше. Подивися на себе, на кого ти схожа, не лякай дитину, йди!

Я задумалася над тим як я виглядаю: порвані об камінь колготки, намочене дощем і сплутане вітром волосся, макіяж, що поплив.

Грошей на зворотну дорогу не було, настала ніч, треба було повертатися. Лісом або трасою – я вибрала другий варіант.

Пролітали мимо машини, які сліпили мене світлом і глушили сигналом. Здогадатися за кого мене приймали, труднощів не складе.

Я йшла і молилася, щоб не нарватися на якихось хуліганів. Тут переді мною різко загальмував «Мерседес».

Я прискорилася, а уява малювала найжaxливіші картини. З машини вискочив великого вигляду чоловік і почав бігти в мій бік з парасолькою:

– Аня! Анька, це ти?

Я не повірила своїм вухам, обернулася, але так і не впізнала чоловіка, який до мене наближався. Він накрив мене парасолькою, а сам став жмуритися від дощу, безпардонно вдивляючись мені в обличчя:

– Соболевська, ти що тут робиш, ще й в такому вигляді? З “цих” чи що? Ніколи б не подумав. Сідай, підкину тебе в твою село, ти ж напевно, в Липках живеш, раз тут працюєш? Так і запалення підхопити недовго“.

Я лише встигала вимовити:

– Я … я не … це не те що ви … – намагаючись попутно розгадати до жaху знайомі риси мого супутника. І тут мене немов блискавкою вдарило – не може бути!

Ми сіли в машину і я розповіла свою історію університетському другу Міші, який був шалено в мене закоханий, але йому залишалося лише спостерігати за мною.

Закінчивши свою історію, я попросила відвезти мене в мій гуртожиток.

Про себе Міша майже нічого не сказав, лише загадково повідомив про те, що займає високий пост в одній державній структурі.

Говорити зовсім не було сил, я залишила свого старого друга і свій номер телефону, ми домовилися як-небудь перетнутися і відвернулася у вікно.

Тут у Міші задзвонив мобільний: він зробив дуже серйозне обличчя, вислухавши якусь доповідь і сказав чітким, впевненим тоном: – Я все зрозумів, хороша робота, молодці, везіть його в КПЗ, завтра я з ним поговорю.

Я так вимоталася, що тут же провалилася в сон. Прокинулася вже ближче до міста, попросивши зробити радіо голосніше.

Дуже сумну пісню перервали новини, в яких повідомлялося про те, що на фірмі мого чоловіка пройшли перевірки, які вивели дуже багато злочинів і тепер йому світить серйозний термін.

Не повіривши своїм вухам, я витягла шию, здивовано подивившись на Мішу, зумівши видавити:

– Міш, це ж …

Але побачила, що на його обличчі не здригнувся жоден мускул.

Він взяв мене за руку, сказавши лише “Тепер все буде добре, Соболевська”.

Пише - lisovasotnya.com