Онук Сашко, – високий, широкоплечий чубатий хлопець оголосив батькам про одруження з першою красуне в селі – блакитноокою, стрункою Ангеліною. І сиділи вони тепер за столом серед родичів, де обмивали їх, так би мовити, рішення одружитися. .
– І коли тільки встигли? – дивувалася Санькина мати. – Ніби й не дружили.
Ангеліна почервоніла і хотіла вийти з-за столу, але Санька втримав за руку, а потім обійняв за плечі і подивився в очі нареченій, як ніби кажучи: «Не бійся, тепер ти зі мною, в образу не дам».
І Ангеліна відтавала від його погляду, заспокоювалася, розуміючи, що Санька їх таємницю не розкриє. А приховувати було чого. Красива Ангеліна до дев’ятнадцяти років ні з ким не дружила, хотіла закохатися і на все життя. Закохалася на останньому курсі технікуму. Додому приїхала вже в цікавому положенні. А друг і не збирався одружуватися.
І залишилася б вона красивою матір’ю-одиначкою (може з часом заміж би вийшла), якби не Санька, з яким вчилася в одній школі. Він і раніше за нею бігав, і тепер прийшов з пропозицією.
Ангеліна і зізналася йому, що дитину чекає від іншого. Саньку це не зупинило, любов його не зникла, він знову запропонував вийти за нього заміж, а секрет їх зберегти, щоб записати дитину без всяких пересудів бабських відразу на себе. Навіть батьки Ангеліни повірили, що дитя від Саньки.
І ось сидять вони тепер за столом, думаючи тільки про одне: скоріше б весілля зіграти. Ангеліна соромиться, що живіт буде видно, а Санька переживає, що Ангеліна хвилюватися буде.
Коли всі розійшлися, Санька підійшов до діда, який мовчав весь час: – Ну, що схвалюєш? – запитав онук.
– Схвалюю і пишаюся!
– Ось як! А пишаєшся-то чим?
– Не чим, а ким, – поправив дід і вийшов разом з онуком на вулицю, щоб, нарешті, викурити свою цигарку. – Її полюбив, значить і дитя полюбиш.
– Ти чого діду? – злякався Сашко.
– Та не бійся, я не видам.
– Звідки знаєш, що дитина у Ангеліни не від мене?
– Тебе як облупленого знаю, ось і зрозумів, – посміхнувся у вуса дід Іван. – Правильно, Санька, зробив, хапай і одружуйся.
– Здивував ти мене, діду, – сказав задумливо Санька, – ніхто не знає, крім тебе.
– І не дізнаються, – запевнив дід.
Санька подивився на сивого діда Івана і зрозумів, що найріднішою стає людина, яка тебе розуміє більше за інших.
Він уже пішов додому, а дід Іван все сидів за огорожею, смалив свою цигарку, згадуючи випадок з власного життя.
Після війни повертався він з фронту, і за триста кілометрів від дому довелося затриматися на кілька днів, поки ешелон чекали. Там і зустрів Марусю – надзвичайно гарну дівчину. Була вона на п’ятому місяці вагiтності, наречений її на кордоні загuнув. Закохався Іван так сильно, що Маруся йому як небо ясне стала. Хотів її додому з собою забрати, та потрапила вона до лікарні, – домовилися, що приїде по неї через місяць.
А вдома після воєнного лихоліття роботи непочатий край. Місяць пролетів, і відпочити ніколи. Сказав батькам про красуню Марусю.
– Навіщо такому бравому солдату тягар? – ахнула мати. – Дівок повно, будь-яку вибирай.
Читайте також: У плани Аліни ніколи не входило руйнувати чужі сім’ї, але зараз було вже не до високої моралі. Стаса від дружини й дітей вона таки відвела, на свою біду
Не хотів батьків слухати, хотів по-своєму зробити. А вийшло так, що час минув, не з’їздив він за Марусею. А потім вирішив, що і вона його навряд чи чекає. І начебто забулося з роками, – хіба мало у кого яка красуня була. Але часом спливала в пам’яті красуня Маруся, що повірила, що він обов’язково приїде по неї.
Згадав усе це дід Іван, але навіть внукові – мовчок. Його це таємниця, давня, майже забута. А ось сьогодні, коли внук Санька так впевнено обняв свою Ангеліну, згадав він цей випадок. І радісно стало за онука: нехай одружуються, нехай любляться, скільки життя вистачить.