Якось моя прабабця, корінна киянка, уроджена Міцкевич, ледь не обісцялася від сміху у свої 92, як почула, коли якась дама на повному серйозі запитала у неї: «Ви бачили фільм «Покровські ворота»? Там же ж грає той негідник Леонід Бронєвой, що був Мюлером у фільмі про Штірліца. Я дивуюся, як цього фашиста й досі не розстріляли?» «Ну село, село…, що ви хочете, – сміялася прабаця, тримаючи у руках келишок горілки за святковим новорічним столом. – Людина не здатна відрізнити сценічний образ від актора. О боже, ми стрімголов котимось в культурологічну прірву.
Народ перетворили на якихось ідіотів». Це сталося чи у 83-му чи у 84-му році. Як не дивно слова моєї бабці актуальні для сучасної України, як ніколи. Феномен Вакарчука-Зеленського, чиї сценічні образи свого в доску рубахі-парня із провінції, що викував власне щастя власними руками і х… ложив на політиків, та романтичного героя-ідеаліста, підкріплений сучасним європейським саундом, викликає у недалекого провінційного піпла культурологічний захват.
В той час Сорос з Коломойським десь там у своїх Америках та Ізраїлях разом з усім цивілізованим людством усцикаються від сміху, спостерігаючи за тим, як в Україні тупоголові аборигени цілком серйозно обговорюють тему президенства того чи іншого актора. Це пиZдець, гражданє! Ви їб@нулися! Підіть краще в театр чи почитайте книжку. Бо так недовго Колобка чи Буратіно в президенти висунути! А шо – інфантильні д@біли проголосують…
Антін Мухарський