Останнім часом пожвавішали розмови про українські ракети середньої дальності. Пов’язано це в першу чергу з припиненням дії Договору про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності (ДРСМД), яке наразі виглядає фактом в режимі очікування.

Спочатку деталі стосовно юридично-правової сторони цієї справи детально описав у блозі для Аtlantic Сouncil колишній посол США в Україні Стівен Пайфер. Він переконаний, що перед Україною, яка з моменту утворення визнала всі обмеження озброєнь, підписані СРСР, тепер немає жодних перешкод у справі розробки власної ракетної зброї – за умови відсутності в ній ядерних зарядів і використання лише для внутрішніх потреб (без експорту).

Згодом, у своєму виступі на безпековій конференції у Мюнхені офіційний кандидат на посаду президента Єврокомісії від Європейської народної партії, німецький євродепутат Манфред Вебер взагалі заявив, що Євросоюз має побудувати систему протиракетної оборони за участі України. На думку німецького політика, це допоможе повернути єдність на європейський континент у період зростання ядерної загрози.

Що стосується України, то у нас ще на початку 1990-х років були досить цікаві напрацювання у цьому напрямку, але спочатку хронічне безгрошів’я, а потім відверте ренегатство представників влади призвели до того, що у 2014-му році, по суті, довелося стартувати майже з нуля.

Звісно, що при розробці такого типу озброєння Україна змушена рахуватись з іноземними партнерами, які у свою чергу, в силу нестабільної політичної ситуації всередині країни, трохи бояться сходу озброювати східного партнера стратегічною зброєю, хай навіть неядерною, хай навіть за його рахунок. Тому все, що до останнього часу могла собі дозволити Україна, це проект “Грім-2” з офіційною максимальною дальністю стрільби 280 км (за іншими даними – 350 км) і реальною (згідно деяких джерел) – 500 км.

До речі, в грудні 2015-го року Секретар РНБО Олександр Турчинов заявив, що навколо проекту “Грім-2” створюється виробництво повного циклу, починаючи від ракетного палива і закінчуючи бойовою частиною ракети, яка буде найкращим стандартом з оперативно-тактичних ракет, які є в світі.

А поки “Грім-2” їздить парадом на День Незалежності і готується до державних випробувань, можна пригадати й інші українські ракетні проекти. А крім “Грому” їх було два: “Борисфен” і “Сапсан”, які тісно пов’язані між собою.

Проект “Борисфен”

“Борисфен” мав стати першим оперативно-тактичним ракетним комплексом, здатним завдавати ударів на короткі (близько 100 км) і на середні (до 500 км) відстані. Робота над ним почалася на ДКБ “Південне” ще у 1994-му році. Однак далі ескізів справа не просунулась – фінансування підвело, а у 2003-му році роботу над проектом взагалі припинили (прем’єр-міністром України тоді був Віктор Янукович).

Таким чином, через організаційні й фінансові труднощі проект оперативно-тактичного ракетного комплексу “Борисфен” застарів ще на “паперовій” стадії і у 2006-му році було прийняте стратегічне рішення на базі його ескізів створити новий проект, який отримав назву “Сапсан”.

Отож, по суті, “Сапсан” – це і є покращений відповідно до останніх вимог військового відомства оперативно-тактичний ракетний комплекс “Борисфен”.

Проект “Сапсан”

За першопочатковою ідеєю, “Сапсан” мав поєднати найкращі рішення, які закладалися у проектах “Борисфен” та “Грім”. При цьому дальність польоту ракети не мала перевищувати 280 км. Нову оперативно-тактичну ракету планувалося прийняти на озброєння у Сухопутних військах і у Військовому флоті після 2011-го, однак знову на заваді став брак фінансування.

Лише у 2009-му році українське конструкторське бюро “Південне” завершило ескізний проект багатофункціонального ракетного оперативно-тактичного комплексу “Сапсан”, на розробку якого було виділено 6,8 млн доларів, однак Міністерство оборони України цей проект відхилило (прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, в.о. міністра оборони – Валерій Іващенко).

Починаючи з 2010-го року, коли президентом України став Віктор Янукович, через відсутність фінансування роботи взагалі фактично припинились, попри заяви Януковича, що Україна не відмовляється від створення комплексу “Сапсан”, який має замінити застарілі системи, що знімаються з озброєння. А 26 червня 2013-го року міністр оборони України Павло Лебедєв офіційно повідомив, що Міністерство оборони України відмовилося від проекту “Сапсан”.

Після перемоги Революції Гідності і російської агресії у 2014-му році питання завершення розробки комплексу “Сапсан” знову вийшло на порядок денний. У 2016-2018-х роках багато експертів робили припущення, що проект “Сапсан” знайшов свою реалізацію в ракетному комплексі “Грім-2”, який 24 серпня 2018-го року було продемонстровано на військовому параді до Дня Незалежності України.

Однак детальніший аналіз проекту “Грім-2” і інформації про “Сапсан” дозволяють зробити висновок, що це таки різні проекти, а плутанина, швидше за все, виникла внаслідок браку офіційної інформації через зрозумілу секретність обох проектів. Хоча, певна схожість справді є.

Однак, новий багатофункціональний ракетний комплекс (БФРК) “Сапсан”, повинен об’єднати в собі властивості тактичних і оперативно-тактичних ракетних комплексів (ОТРК), а також властивості ракетних систем залпового вогню (РСЗВ) і, за задумом, повинен мати вісім тактичних ракет, або дві оперативно-тактичні.

За іншою версією експертів, з “Сапсану” виросла “Вільха”, що також не зовсім відповідає дійсності. Адже “Вільха” – це реактивний, високоточний 300-мм снаряд, який здатен вражати цілі на відстані лише 120 км. Тому, по суті, “Вільха” – це покращена версія радянського РСЗВ “Смерч”.

Що ж стосується “Сапсану”, то він розробляється, саме як багатофункціональний ракетний комплекс (БФРК) і у разі необхідності може заряджатись ракетами масою 480 кг, здатними долати відстань 1-1,5 тисяч кілометрів (на одному з брифінгів у 2016-му році Турчинов обмовився навіть про 2 тис. км).

Прикладом таких ракет може служити перспективна російська крилата ракета “Буревісник” з ядерною силовою установкою (стартовий двигун ракети – твердопаливний, маршовий двигун – ядерний повітряно-реактивний), про існування якої Путін вперше обмовився 1 березня 2018-го року. Суть розробки в тому, що завдяки ядерній силовій установці ракета начебто матиме практично необмежений радіус дії, буде здатна рухатись із надзвуковою швидкістю, та долатиме будь-які системи протиракетної оборони.

Щоправда, розробка таких ракет стане (якщо стане) окремим проектом національного значення. А поки ж є два аспекти, які заважають його реалізації: політичний і фінансовий.

По-перше, попри голослівні заяви американських і німецьких політиків, офіційно ще ніхто не дозволив Україні приступити до розробки таких ракет. Більше того, останнім часом були зафіксовані зворотні випадки.

Наприклад, у січні 2018-го року “Оборонно-промисловий кур’єр” писав, що Сполучені Штати Америки заблокували проект створення в Україні ракети-носія (щоправда, для експортних цілей, а саме для Туреччини, але менше з тим). Фахівець, аналізуючи загальні підходи Заходу до ВТС з Україною, дійшов висновку, що країни НАТО і ЄС не зацікавлені в суттєвому технологічному посиленні України, а “влада України традиційно не має політичної волі для відстоювання інтересів держави”.

Звісно, геополітична ситуація з того часу змінилася, але до України ці зміни у вигляді практичних кроків ще не дійшли.

По-друге, навіть при відсутності політичного тиску з Заходу (а то й взагалі прямого дозволу на розробку таких ракет), Україні ще треба буде знайти ресурси для фінансування відповідних робіт. А це, за різними оцінками, від 2-х до 5-ти мільярдів доларів.

Тому наразі найбільш оптимальним варіантом бачиться доведення до серійного виробництва проекту “Грім-2” з паралельною легалізацією дальності польоту його ракет до реальних 500 км. Адже, розмістивши такі ракети в Сумській області, Україна зможе тримати під прицілом Москву.