Тільки що, 12-15, водій автобуса за маршрутом “Лютіж – пл.Шевченко (Київ) АА 02-82 АА відмовив мені в пільговому проїзді, як матері загиблого в АТО, чоловік за себе платив. Всі пасажири автобусу, місцеві сепаратисти були на боці водія. Жінки, що на фото кричали: “вийдіть з автобусу, не заважайте нам їхати, не нервуйте водія.” Тикали, грубили, хамили.” Ви безсовісні, ви лишаєте мене зарплати, мені держава за вас не платить”- кричав водій. Добив фразою молодий хлопчина на першому сидінні, молодший по віку за нашого загиблого сина :” Це ваші проблеми, чому ми повинні всі із-за вас страждать”. Міліція на дзвінок – не відповідає. Ми в цій країні безправні і беззахисні. Такі як МИ Заважаємо ЇМ жити.
Не мала сил детально описати про все, що сталося, після такого приниження нас з чоловіком. Такі інциденти були й раніше на цьому маршруті, але вперше нам довелося вийти з автобуса, бо сил терпіти таку наругу вже не було. Цього разу міліція зовсім не відповідала на дзвінки. Водій казав, що в нього теж є посвідчення ( не пояснюючи яке), відмовлявся їхати доки ми не залишимо салон, бо в нього вже є два пільговика. Оголосив, що автобус зламався, погрожував, що висадить всіх, на що пасажири бурно реагували, що їм всім треба їхати, а ви (нам – батькові й матері загиблого в АТО) забирайте свої речі і йдіть, чекайте інший автобус і не нервуйте водія. Коли ми вийшли сфотографувати номер автобуса нам вслід викинув 20 гривень (які чоловік заплатив за себе) той хлопчина, що сидів за водієм і кричав: «Чому ми всі повинні із-за вас страдать…» Двері зачинились. Автобус рушив…
Цей інцидент відрізняється від попередніх тим, що разом з водієм нас виганяли пасажири. І говорили вони всі нашою рідною українською мовою, бо були вони всі місцеві, свої вишгородські, не донецькі сєпари і не москальські окупанти.