Складно прийняти перемогу опонента. Ще складніше – змиритися з поразкою свого кандидата. Штаб кандидата розмальовував світ у чорне та біле. І у білому був зрозуміло хто. А тут таке – поразка приголомшила.
Тож чому?
Розбір причин поразки Порошенка важливий не лише для його прибічників. Бо у його особі програла уся державна влада. Програв політичний клас. Стабільність поступилася непевності.
Кожному наступному президенту доведеться рахуватися з реаліями, які проігнорували кандидат Порошенко і його команда. Якщо він хоче успіху і наступності в політиці.
* * *
Розпочнемо з огляду самої виборчої кампанії.
У ній кандидату Порошенку так і не вдалося захопити ініціативу. Спочатку він наздоганяв Тимошенко. Потім – копіював Зеленського.
Класика виборчих технологій: перемагає той, хто задає тон. Порошенко реагував, причому – негативно і агресивно. Дивне позиціонування для представника влади, який сам себе поставив у становище того, хто наздоганяє.
Те, що ми бачили назовні – лише відображення внутрішніх вад кампанії Порошенка.
Ми побачили, як він поступився органічними для голови держави кольорами національного прапора на користь нудного бурячкового.
Домінування позитивного висвітлення на телеканалі 112 і цілодобова присутність на Прямому не допомогли.
Не допомогли газети мільйонними тиражами.
Не спрацювала сітка скупки голосів. Гру команді Порошенка поламала поліція і журналісти.
Не допомогли концентровані виплати малозабезпеченим і підвищення пенсій, репортажі про укладання асфальту.
Не спрацювали і тури Україною. Спершу з томосом, а згодом і під виглядом надуманих локальних рад регіонального розвитку.
Ще за місяць до першого туру здавалося, що Порошенко "порве" всіх. Інакше навіщо було акумулювати кошти? Навіщо були ці всі схеми заробляння його друзів на політиці та держпідприємствах? Навіщо було розставляти грошовитих мажоритарників по країні?
Вибори президента – це та сама мажоритарка, але у масштабах країни. Досі в Україні там, де з'являвся кандидат зі значним фінансовим та адміністративним ресурсом, шансів у конкурентів не було. Основний підсумок цих виборів – чи не вперше в Україні ресурс не спрацював!
Черчилль казав, що генерали завжди готуються до минулої війни. Генерали минулих виборчих кампаній, які консультували Порошенка, цього разу програли.
Програв і сам Петро Олексійович.
Порошенко виявився тактиком, а не стратегом, здатним бачити усе політичне поле і реально оцінювати наслідки своїх дій.
Петро Олексійович і його наближені виявилися відірваними від життя.
Кадри
Але кампанія – це лише оболонка.
Сам Порошенко сказав, що він програв через прорахунки у кадрах і комунікаціях.
Кадрова політика – цариця політики. Порошенко програв не сьогодні і не вчора. Свою долю і суть здійснюваної політики він визначив у перший рік правління саме кадровими призначеннями.
Ці призначення робилися за критерієм особистої відданості. Принцип розділення політики і бізнесу є ключовим для запобігання корупції. І він порушувався систематично.
Бізнес-партнер Порошенка Кононенко продовжив життя інституту "смотрящіх". Інший бізнес-партнер, Гладковський (Свинарчук) де-факто навіть не підпорядковувався своєму шефу Турчинову.
Фракція президента втрачала чистих політиків і все більше комерціалізувалася. Доки її публічною зіркою не став "бурштиновий" Розенблат, який врешті подав позов проти самого Порошенка.
А між тим країна спостерігала за зорепадом управлінців.
Уже у перший рік з уряду пішли міністри Павло Шеремета та Олександр Шлапак. Голова Нацагентства з Держслужби Денис Бродський не протримався й місяця – не хотів бути ширмою.
Далі пішли звільнення Яресько, Абромавичуса, Боровика, Каська, грузинських реформаторів і Саакашвілі.
Натомість ми дізнавалися нові прізвища і їхні реальні ролі: Кононенко, Грановський, Березенко. Люди, яких у старі добрі часи тримали б в амплуа тіньових гаманців чи орговиків, отримували публічні посади і лідируючі ролі в іменній парламентській фракції Порошенка.
Окреме занепокоєння – темна роль Медведчука і його бізнесу біля Порошенка.
Антикорупційне законодавство саботувалося або вихолощувалося. Антикорупціонерів та громадських активістів перетворили на ворогів та об'єкти інформаційних атак.
Хоча, якби було все чисто, то навіщо це робити?
Показовим стало те, що у системі влади не змогли закріпитися Зоя Казанжи, Віктор Андрусів, Олена Трегуб. Їх можна було вважати умовними представниками громадянського суспільства і новими людьми у виконавчій владі.
Першим двом довелося працювати у статусі виконувачів обов'язків в обладміністраціях, адже вони так і не дочекались офіційного затвердження в Адміністрації президента.
Система пустила їх на свій поріг, але далі – зась. Трегуб звільнили з посади директора департаменту в Мінекономіки невідомо за що, і рішення судів на її користь тому підтвердження.
Хоч міські голови і не підпорядковуються президенту, відкат на цьому рівні кидав тінь на нього. Адже відсторонення від посад міського голови Слов'янська – Олега Зонтова, Миколаєва – Олександра Сєнкевича, Глухова – Мішеля Терещенка виглядали як перемоги корумпованих еліт та "смотрящіх" за регіонами за сприяння/бездіяльності влади.
Окрема сторінка – організована кампанія проти Андрія Садового.
Системному інформаційному цькуванню від літа 2018-го було піддано Анатолія Гриценка, тодішнього лідера президентських рейтингів.
З гри вибили уряд Яценюка. Ні за що – просто "по приколу". Хоча наступний уряд здійснював політику, яку суттєво не змінили.
Таким чином, Петро Олексійович усіх "переміг". І – досяг повної політичної одинокості.
Навіть Віталій Кличко та Юрій Луценко дистанціювалися від нього.
Відсутність громовідводу для негативу а ля Табачник при Кучмі довершила картину зосередження відповідальності персонально на Порошенкові. І народ її оцінив.
Тож не варто ображатися на низький результат. Неповних 25% – частково і результат протестного голосування. Частина людей голосувала за Порошенка, аби лише не Зеленський.
Реально рейтинг Петра Олексійовича ще нижчий.
Комунікації
Оцінка народу виявилася тим більш дошкульною, що виборів чекали довго. Через війну люди утримувалися від масових акцій протесту. Минулі вибори стали і Врадіївкою, і Податковим майданом, і Майданом. Владі згадали все.
Агресивна пропаганда про "руку Москви", про Путіна, який уособлює опонентів Петра Олексійовича, спрацювала радше на шкоду Порошенку.
Так само на шкоду спрацювала історія з відпочинком на Мальдівах. І дарма політтехнологи президента сподівалися, що суспільство настільки перегодоване негативом, що компромат не спрацює. Спрацює чи ні – справа індивідуальна. До когось прилипне, а до когось і ні.
У випадку Порошенка після скандалу з таємним відпочинком на Мальдівах його рейтинг на початку 2018-го впав до історичного мінімуму. А скандал з Укроборонпромом позбавив його можливостей електорального росту за межі ядра.
Лавірування між економікою і гуманітарною сферою стало ледь не лейтмотивом президентства Петра Олексійовича. Порошенко віддав патріотичній громадськості тему мови та усю гуманітарну сферу в обмін на можливість збагачуватися.
А економіка для нього справді мала вирішальне значення. Це доводить і коловорот з кадрами. За його каденцію змінилося 5 міністрів економіки (включно із двома т. в. о.) і 4 міністри фінансів. Аж поки система не застоялася на рівні, потрібному президентові та контрольованій ним більшості парламенту.
Як і протягом усієї попередньої історії країни, реформи здійснювалися не завдяки, а всупереч. Завдячувати можна було хіба тиску міжнародних організацій і країн Заходу.
Говорити про комунікацію багато не доводиться. Адже комунікації як такої не було. Були прес-конференції раз на рік. Були масові заходи з єдиним виступаючим, не допускалися запитання. А от спроб сформувати сталі канали зворотного зв'язку із суспільством не було.
Та навіть якби комунікації Порошенка були бездоганними, йому б це не допомогло.