На День Святого Валентина ці три пари чекають особливо. Можливо тому, що вони знають справжню ціну кожної миті життя. Історії людей, котрі познайомилися на війні, а потім не змогли більше розлучитися, справді можуть стати прикладом для мільйонів.

Юлія Кирієнко і Євген Меринов

Вони навчалися в одній школі на Оболоні у Києві, щоправда, в паралельних класах.

"Ми тоді у школі навіть не були знайомі. Пам'ятаю, що Женя ходив у такому сірому светрі, він весь час посміхався, був дуже доброзичливий хлопчик. І ще у нього був невеликий шрам на щоці. Ми перетиналися тільки на перервах. А після 6 класу я пішла в іншу школу, з поглибленим вивченням іноземних мов. Вона була в сусідньому мікрорайоні, і хоча ми жили в сусідніх дворах, але до школи вже ходили іншими дорогами", — згадує Юлія Кирієнко.

Тоді вона працювала військовим кореспондентом, на Схід вперше потрапила у 2014 році, а Женю зустріла два роки потому, у Мар'їнці. Знімальна група Юлії їхала в напрямку зони АТО, коли один із прес-офіцерів надіслав СМС із пропозицією з'їздити в Мар'їнку.

"Ми того ж дня приїхали туди. Це була осінь 2016 року. Женіна бригада стояла навпроти конезаводу, це крайня точка на фронті, до ворога буквально 200 метрів. Женя вийшов до нас. І я спочатку побачила цей шрам на щоці, а вже потім саму людину. Запитую: "А ти не з Києва?". А він ще жартівник такий, відповідає, мовляв, може бути. Кажу: "Мені здається, ми з тобою з одного району і навіть з однієї школи". Знімаю окуляри, і він так здивовано: "А що ти тут робиш?". Теж впізнав мене, хоча у школі ми не спілкувалися", — зазначає Юлія.
Після демобілізації почався бурхливий роман, хоча попередні стосунки в обох закінчилися дуже болісними розривами. Але для того й потрібні випробовування, щоб об'єднувати людей, тому пара вже півтора роки живуть разом і дуже щасливі.

Аліна Михайлова і Дмитро Коцюбайло

Прийшли на Майдан студентами. Аліна Михайлова — студентка КНУ ім. Тараса Шевченка, майбутній політолог, родом з Дніпра. А Дмитро Коцюбайло із псевдо "Да Вінчі" — майбутній художник з Івано-Франківська.

"Після Майдану я стала працювати волонтером в організації "Армія SOS". Але у 2016 році загинув мій близький друг на фронті. Тоді я поїхала зі сходу і думала — або я закінчую з усім цим волонтерством та повертаюся до мирного життя, або треба рухатися далі. Тоді у госпітальєрів проходив відбір на курси тактичної медицини. І я пішла туди, навіть не знаю, як так вийшло. Я з дитинства боялася вигляду крові, у мене було звільнення від анатомії у школі, бо мені ставало погано", — каже Аліна .

Потім Аліна поїхала на фронт, в Авдіївці познайомилася із Дмитром, і раніше чула про командира з позивним "Да Вінчі", буваючи в Пісках, де стоїть ця рота, вона навіть ночувала в його кімнаті, поки Дмитро був на позиції. Але одне одного вони навіть не бачили.

"Коли закінчилася ротація, і мені треба було повертатися додому на літо, я залишилася в його роті. А восени разом із напарницею ми створили там медичний підрозділ. Тепер працюємо тут, а ще займаємося аерозйомкою. Головне для мене бути поруч із ним і бути потрібною", — ділиться почуттями Аліна. Тепер поруч із джипом Дмитра з номерами "Да Вінчі" стоїть і реанімобіль Аліни. Пара разом уже півтора року.
Ольга Нагорна та Андрій Вонсович

Ольга Нагорна — волонтер, тому коли почалися події на сході країни, вона передавала допомогу через екіпажі, які відправлялися в зону АТО.

"Але потім мені самій захотілося туди поїхати і все побачити. Так і почала возити допомогу. Після розлучення я дуже довго приходила до тями. І до моменту зустрічі з "Каспером" почувалася цілком самодостатньою особистістю. Самотність мене зовсім не обтяжувала, навіть навпаки. У мене є робота, дітки, є волонтерство. Це все забирає і час, і енергію, спілкування вистачає. Тому для мене мій дім — це куточок соціофобії. Мені хотілося самотності й тиші", — розповідає Оля.
Тоді вона вирішила призватися в ЗСУ і збирала документи, Андрій намагався вмовити її не робити цього:

"Я ще кілька разів приїздила туди, були постійні дзвінки, розмови і десь я дала слабину. Стосунки вже перестали бути дружніми. Якось заїхала до них у Піски і довелося залишитися до ранку, бо повертатися було пізно і небезпечно. Розмовляли тоді довго, він просив відмовитися від думки служити в ЗСУ. І тоді я напівжартома сказала, що відмовлюся, якщо він повернеться з війни. Тоді він посмутнів, знітився, сказав, що не зможе. А через місяць подзвонив і попросив зустріти його вранці з поїзда, який йшов із Костянтинівки. З того часу ми разом", — каже Ольга.

Андрій вже не раз пропонував руку і серце Ользі, але поки вона відповідає жартами, хоча вони разом уже півтора року. Тепер пара їздить на схід із волонтерською допомогою.

Пише - znaj.ua