Для Нелі мандарини були великою розкішшю. Багатьом дітям купували на новоріччя ці смаколики. У Нелиних батьків грошей на цукерки-мандаринки не вистачало. Дівчинці здавалося, що маленькі оранжеві кульки теплі на дотик. Навіть на морозі. Бо мають сонячний колір.
Це було перше новоріччя без батька. Нелі було десять років. Мама одягнула її у торішню сукенку сніжинки на святкування шкільної ялинки й поспішила на роботу.
Нелин тато довго хвoрів. Гроші йшли на ліки. Часто доводилось позичати. Тому обновка чи ласощі, які перепадали зрідка, видавались для дівчинки святом. Коли не стало тата, мама почала більше працювати. Треба було віддавати борги.
Нелі було сумно. І сукенка була тісною. І туфлики не білі, як в інших дівчаток-сніжинок, а жовті.
Свято закінчилося. Діти отримали подарунки. Побігли переодягатися. Чиясь мама допомогла Нелі вилізти з сукенки. Погладила по голові.
Неля чалапала коридором і плакала.
– Ти чого? – запитав однокласник Юрко.
Нічого не відповіла.
– На, візьми, – Юрко простягнув велику мандарину. І полетів доганяти батьків.
Неля поклала його подарунок в пакуночок з цукерками. Половинку мандарини вдома з’їсть сама, іншою – пригостить маму.
Пізніше маленький сонячний фрукт закохав Нелю в свого однокласника. Ось тільки Юрко про це не знав.
Вони стали дорослими. Юрко залишився в містечку. А Неля подалася в світи. Зголосилися родичі з далекої країни. Літні й самотні. Кликали до себе. Поїхала Неля. Мама захотіла бути вдома.
Залишилося в минулому бідне дитинство. Замість сутулуватого дівчиська до міста приїжджала вишукана й вродлива молода жінка.
Цього разу Неля вирішила побачитися з Юрком. Мусила зізнатися, що його мандаринка була найсмачнішою. І жодне в світі місто не має мандаринового запаху. Тільки їхнє. І вона написала про це дитячу книжку. У Юрка – троє дітей. Подарує книжку й гостинці.
Уже вдома дізналася: Юрко недавно oвдoвів. Тепер сам дає раду трьом дітям. Старшому синові сімнадцятий, середній доньці – десять, а наймолодшій – шостий рік.
До новоріччя залишилося два дні. Неля зателефонувала Юркові, напросилася на зустріч.
– Приходь, – відповів майже приреченим голосом. – Мабуть, ти все знаєш.
Діти з цікавістю дивилися на модно одягнену чужу тітку з двома торбинами.
– Ялинку маєте? – запитала.
– Яка ялинка! – Юрко переминався з ноги на ногу.
– Отже так, Юрку, – шепнула, – хай діти підуть кудись трохи. На морозиво, чи до твоєї мами. Придумай щось. А ми – швиденько за ялинкою. Та не стій же ти.
На містечковому ринку вибрали найкраще деревце. Найкращі іграшки. Різнокольоровий «дощик». Найкращі гірлянди. І багато найкращих мандаринок.
Швиденько прибрали ялинку. Неля дістала гостинці. Поклала під святкове деревце. І присмачила подарунки мандаринами.
– Чому ти це робиш? – ніяково запитав Юрко. – Ми ж, начебто, і не дружили в школі.
– Колись ти також подарував мені смачне маленьке свято.
– Я?!
– Мандарину. В коридорі, після шкільної ялинки. Пригадуєш?
– Ні.
– А я пам’ятаю. Бідні діти пам’ятають всі, навіть найменші, подарунки. Бо їх у них було дуже мало. Зараз я багато мандрую, фотографую і пишу дитячі книжки. Перша моя книжечка – про дивне старе місто, в якому випадає казковий сніг з мандариновим запахом. А вночі засвічуються на деревах чарівні оранжеві ліхтарики.
І до кожної дитини у новоріччя прилітає маленька фея в оранжевій сукеночці з торбинкою мандаринів. А найчемніших добрий принц Юргіс запрошує у подорож в далеку, теплу країну Мандаринію. Навіщо я тобі все це розказую? Ось ця книжка. Прочитай своїй меншенькій.
– Дякую, Нелю.
– Тобі дякую. Можливо, якби не твоя мандаринка, не було б тієї книжечки. Та й інших. У світі нічого не стається просто так. Нічого, Юрку. Часом мені здається, що казки пише життя. В одних – гарне закінчення, в інших, на жаль, не дуже. Ой, мені пора додому. І твої діти ось-ось повернуться.
Перед тим, як залишити Юркову оселю, Неля почистила від шкірки мандаринку.
– Щоб пахло Новим роком. І засвіти гірлянди. Щоб було святково.
Неля пішла, а Юрко не міг оговтатися. І не міг пригадати тієї подарованої мандарини.
У дітей від побаченого перехопило подих.
– Тату?!!
– Це подарунок нашої гості.
– А хто вона? – майже пошепки запитала найменша донька.
– Мандаринова фея.
Автор – Ольга Чорна