Роки минали. Ліля з донькою жили дружно. Гнівались хіба тоді, коли Христя вкотре просила маму розповісти, чому вона тоді прогнала батька. Ліля мовчала. Мабуть, вважала, що донька ще замала знати справжню причину розлучення батьків. А, може, просто не хотіла ворушити минуле. Їй самій було гірко все згадувати, бо ж і тоді, і тепер любить свого колишнього. Траплялись у її житті непогані чоловіки, але справжні почуття мала тільки до одного — до батька своєї дитини.
Христі мало виповнитися шістнадцять. Разом із мамою вони пішли купувати подарунок: синю сукню в білі горошки. Вдома Христинка ще раз приміряла її. Довго крутилася перед дзеркалом. Милувалася своїм відображенням, а потім… «Мам, ну невже тато жодного разу після вашого розлучення не хотів на мене навіть глянути?» — запитала ображено.
«Чому ж не хотів? Хотів… І не раз хотів… — відповіла Ліля. — Але я не дозволяла». «Чому?» — від здивування Христя округлила очі. «Тому що так краще», — відповіла мама доньці. «Кому краще, мам?» — Христя вже не приховувала злості. І того дня вони до вечора не розмовляли. Минались у квартирі, як чужі. Лише вранці наступного дня Ліля сама розпочала розмову з донькою.
…Одружились Ліля із Сергієм іще студентами. Мали житло, яке перейшло Лілі в спадок від бабусі. Жили молодята у злагоді, але грошей завжди не вистачало. Тоді й вирішив Сергій поїхати на заробітки.
Два роки поспіль чоловік писав листи, переказував гроші. А Ліля виховувала донечку і сумувала за коханим. І ось він повернувся. Купили нові меблі, техніку і ще купу всього. Гарні то були часи. Христя нині згадує їх, як найкращий період свого життя: батьки разом відводили донечку в садочок, разом на кухні готували вечерю, разом прибирали у квартирі. Усе разом.
Ідилію порушила купка фотокарток, які Сергій привіз із тієї далекої заробітчанської Півночі. «Це Михайлович, виконроб наш, — знайомив дружину з людьми на фото, — а це — тезко мій, Сергійко, хмельничанин. Суперовий хлопець» «А це що за жінка?» — тицьнувши пальцем у фото, запитала Ліля. «А це лiкарка наша, Люба», — звичним тоном відповів Сергій. «А чого та Люба на всіх фото поруч із тобою сидить?» — перепитала дружина. «Лілечко, а я і не зауважив цього, — як завжди спокійно відповів Сергій. — Сидить то й сидить. Заміжня вона, сина має»
Ліля повірила, що молода лiкарка щоразу опинялася біля Сергія випадково. А чого ж було не повірити? Та якось перед Новим роком до Сергія прийшов лист із далекого північного містечка. Не роздумуючи, Ліля відкрила конверт. Була впевнена, що там — вітальна листівка. Та коли поруч із листівкою побачила коротеньке послання на аркуші в клітинку, не стрималась і прочитала. Люба писала Сергієві, що покине чоловіка, залишить усе, щоб лише бути з ним, із Сергієм. Писала, як сумує за ним, як спогади про їхні зустрічі й кохання щоразу щемко ятрять душу.
Коли Ліля показала листа Сергієві, той виправдовувався: мовляв, несерйозно все це було, просто так, від нуді, від постійної мерзлоти. Запевняв, що любить тільки її, Лілю, і їхню дочку. Але дружина не чула його виправдань, не вірила жодному слову й негайно виставила за поріг.
«Я любила твого батька дуже сuльно, — говорила вже майже дорослій доньці, — тому й пробачити зpаду не змогла. А, може, й мала б. Мала б не відбирати в тебе тата, мала б зберегти сім’ю, але я тоді не змогла. Не зуміла»
Це вже тепер Ліля шкoдувала, що тоді розкрила той конверт і пробігла поглядом по списаних жіночим почерком рядках, що показала цього листа чоловікові й, не повіривши жодному його слову, не бажаючи чути жодних виправдань, виставила за двері. Шкoдувала, що хотіла вбuти в собі любов до цього чоловіка, виpвати із сеpця, зламати. А злaмала життя. Собі й доньці. Лише тепер зрозуміла, що гордість — поганий порадник.
Понад десять років Христя росла без батька. А одного дня таки зважилася попросили в мами його адресу. Він, виявляється, часто писав колишній дружині й доньці листи, але Ліля жодного разу не відповіла. Лиш раз на місяць надсилала чергову телеграму: «Аліменти отримала»
Чуже місто… А от і потрібна вулиця, будинок. Христя знайшла й потрібну квартиру. Не знала, чи впізнає її тато. Не знала й того, чи є в нього інша сім’я… Хоча б та сама Люба із фотокартки… Думала, коли відчинить жінка, скаже, що помилилась квартирою, і більше ніколи тут не з’явиться… А коли тато…
Двері відчинив Сергій. Доньку впізнав одразу. Протягнув руки, обняв. В очах блиснули сльози: «Христиночко моя, доню. Як же ти схожа на маму» Христя знала, що схожа вона на батька, а його слова були доказом того, що Сергій і досі кохає свою колишню дружину.
У батьковій квартирі не було нікого. Не було й фотокарток якихось жінок. Лише шлюбне фото Сергія з Лілею і фотокартка із періоду найкращих спогадів, де її, маленьку Христинку, щасливі мама й тато тримають за ручки.
Поки Христя розглядала ці світлини, Сергій збігав донизу сходами в надії, що біля під’їзду стоїть Ліля, яка нарешті зуміла його пробачити… Але колишньої дружини там не було.
Проте Христя думала, ні, вона була впевнена, що мама таки зуміє пробачити батька. Зуміє, бо мусить. Мусить, бо любить. Дотепер любить. Знала це напевно. Як і він її.