Та війна – це дуже складно, в голові страшні речі відбуваються. Постійно думаєш, що життя може скінчитися. Ось так одного разу я погодився з хлопцями поїхати на місцеві гуляння. Та були й жінки з міста, де ми тоді стояли. Так я й познайомився зі Світланою. Самотня жінка, їй виповнилось 38 років. Відтоді на сході я жив з однією дружиною, а вдома – з іншою. Розумів, що це не правильно, та нічого вдіяти із собою не міг. Надто на війні самотньо.
Та марно було сподіватися, що ніхто не дізнається правду. Врешті Світлана завагітніла, а коли я сказав, що не хочу покидати дружину, сама знайшла її номер в моєму телефоні, подзвонила дружині та все розповіла. Звісно, тієї миті від мене відвернулись всі. Доньки перестали писати й відповідати на дзвінки. З дружиною вдалося лише раз поговорити.
– Так далі тривати не може. Я надішлю тобі речі!
- що будеш робити?
- поїду закордон
Світлана ж народила. Та якось мені сказали, що коли я їздив додому вона гуляла з місцевим. Таким був її план, використовувати мене заради грошей, які я щедро давав. Виявилось, що й дитина зовсім не моя.
Та доля така, що саме тоді я дістав поранення, потрапив до госпіталю. Рідним повідомили, та до мене ніхто не приїхав.
Згодом я отримав відпустку і приїхав додому. Все ж це я побудував цей будинок і висадив біля нього садок.
Коли я увійшов, мене зустріла старша донька. Тепер вона тут жила з чоловіком і онукою, котру я жодного разу й не бачив.
– Нащо ти приїхав? – спитала Надя.
Це ж і мій дім! Пусти хоч на місяць, від війни відпочити. Далі однаково повернусь на війну! Я ж твій тато!
– Більше ні!
Вона зачинила просто в мене перед носом. Як на мене, це вже занадто. Жодної поваги як до батька і до військового. Хіба ж так можна? Врешті, я за законом маю право на цей будинок. Можливо, краще прийти з поліцією у свій власний дім? Не знаю, що із цим робити. Порадьте, як бути?
Вам написали «Та пішла ти... ». Ваші дії?
Залишите без відповіді — ви терпила. Пошлете у відповідь — спровокуєте конфлікт. Починаєте писати, перечитуєте, видаляєте, і так тричі.