Тому вирішила податися закордон. Тим паче, у Лісабоні працювала моя однокласниця, поїхала туди давним-давно. Бачилася з нею на свята, коли Ліда мала відпустку. Словом, подруга на заробітках добре влаштувалася. Спершу дітям купила 3 квартири, висилала гроші на онуків, а зараз і сама там будиночок має невеличкий. 

Однак, мені важко давалася та португальська мова для вивчення. А великі зарплати отримували або люди з медичною освітою (їх наймали як доглядальниці за літніми людьми), або ж на якомусь масштабному виробництві. 

Я знайшла роботу на полі, збирали сезонні овочі та фрукти. Добре, що хоча б дал кімнатку в гуртожитку та нас відвозили автобусом на ті поля. Важко по 10-12 годин стояти під палючим сонцем, руки та ноги страшенно боліли, а спину навіть розігнути не могла. 

Нам платили по 800-тисячу євро. Собі залишала десь 100, а решту передавала дітям. Старший син якраз одружився та збирав гроші на квартиру, а молодша донька закінчувала університет та проживала у Львові. 

Звісно, я знала, що на заробітках дуже важко. Але не уявляла, що аж настільки! Через ці поля заробила собі варикоз на ногах, всі покрилися венками. Тепер соромно одягати якусь спідницю по коліно. Дуже схудла, можна через футболку всі ребра перерахувати. Через такий стрес у мене випало майже все волосся, багато пролисин, які прикриваю хустинками або шапками.

Додому я навідувалася рідко, тільки двічі на рік. Адже роботи в полях було просто море, щоразу мали виконати певну норму та ще потім чистити оливки від листя. Руки вже так поспухали, у синцях та подряпинах. 

Цього Різдва я не змогла приїхати додому, тільки цього тижня отримала відпустку. Купила в Португалії гостинці, ледь в автобус запхала ці пакунки. 

Але, на жаль, мої діти всі ті гроші витратили на дурниці. Син замість того, аби відкладати все до копійки та взяти іпотеку, почав орендувати квартиру. То новобудова, 2 кімнати з дуже дорогим ремонтом та ще й місце для машини. І так, як всі мої гроші йшли їм на оплату оренди, то Михайло сам не зумів нічого відкласти на власне житло. Та і його зарплата йшла на якісь продукти, оплату комуналки на одяг. 

Донька повернулася додому, але нашу домівку геть занедбала. Вдома такий безлад, пилюка, пліснява, замазюкані вікна, килими та дивани у плямах. Мої гроші вона також витрачала на різні дурнички. Роботу вона не збиралася шукати, адже мала мої єврики. 

Я 3 дні старалася відмити цю квартиру, аби ми могли хоча б спокійно дихати. І от дивлюся на дітей та розумію, що діти взагалі не збираються ставати самостійними. Все сподіваються, що я довго буду працювати, як кобила на полі, та всі гроші їм пересилати. 

Тепер не знаю, що робити. Хочу повернутися до Португалії, однак, не давати вже дітям гроші. Але от хіба це не стане "початком кінця"? Ще борони Боже, рідні діти від мене відречуться. 

Марія Василівна, Україна (Дрогобич) - Португалія (Лісабон).

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.