Доля подарувала Галині Ткачук двох діток — доньку та сина. Коли вони були зовсім маленькими, в дім «прийшло» ще одне немовля.
– У мене рідна сестра Неля, глухоніма. Вона була вагітна, народила дівчинку і написала від малечі відмову. Я перейнялася цим, кажу чоловікові: «Де двоє ростуть, третьому місце знайдеться».
Він згодився, і ми племінницю Юлю до себе забрали. Догледіли до семи місяців, та сестра схаменулася, доньку забрала до себе. Тепер Юлічка вже має свою сім’ю, у неї все добре.
Але коли від нас поїхала, мені стало дуже бракувати тієї третьої дитини. Була думка взяти собі немовля з будинку маляти. Але…
Власна сім’я розпалася, Галина була змушена з дорослими дітьми окремо винаймати житло, їздити по заробітках. Ніколи не опускала рук і шукала можливості, щоб забезпечити дітям нормальне існування.
Син Саша, як закінчив школу, вирішив не продовжувати далі навчання і подався шукати щастя-долі до Києва. Мати не перечила. Хоч хотіла, звісно, щоб хлопець отримав вищу освіту й вибився в люди. Але вибрав заробітки. Та не побув й кількох місяців, як повідомив: буде одружуватися! Й влітку привіз зі столиці студенточку з животиком, яка народила сина.
У той час молодята ще не узаконили своїх стосунків. Але у свідоцтві про народження записали імена і тата, і мами. Зробили хрестини, назвали хлопчика Максимком і… поїхали назад до Києва.
На моє здивування «чому?», Галина Володимирівна лише знизує плечима:
– Невістка Люба закінчила із золотою медаллю, добре вчилася в інституті. Її мама мені дорікнула: «Ваш син змарнував моїй дитині життя». Я покинула роботу, попросила Любу перевестися на заочне й пообіцяла, що глядітиму Максимка, як вона їздитиме на сесії. Але мене ніхто не послухав.
Молоді батьки поїхали в Київ, залишивши дитину в селі, і… більше по неї не повернулися.
Жінці важко даються ці спогади. Спочатку мала надію, що все налагодиться. Брала внука на ручки, співала йому колискових й напувала розведеним коров’ячим молоком. Та з кожним місяцем надія на повернення сина з невісткою танула. Не тьохнуло їхнє серце ні тоді, коли бабуся споряджала Максима у перший клас, ні тоді, коли їхала з ним на перший конкурс талантів…
Доля обділила хлоп’я материнським теплом, але щедро обдарувала незвичайної краси голосом. Бабуся змалечку стала помічати, що малий підспівує усім рекламам, що йдуть по телевізору. Якось зустріла свого вчителя музики Віктора Скулинця й попросила хлопця прослухати. Той відразу взяв маленького таланта під своє крило. І вже у вісім років Максим здобув свою першу перемогу на всеукраїнському конкурсі!
Сьогодні за плечима хлопчика не один фестиваль не лише загальнодержавний, а й міжнародний. Слухати ліричні мелодії у виконанні Максимка Ткачука неможливо спокійно. Душа співає й плаче разом з ним…
– Хто допомагає з поїздками на конкурси в столицю? — запитую бабусю хлопчика, яка тримається за роботу двірника, аби мати хоч якісь засоби для існування.
– Ніхто, — ніяковіє. — Якщо конкурс організовує освіта, то, звісно, нам це нічого не коштує. Але ж більшість фестивалів не бюджетні. Аби зібратися на один, потрібні кошти і на одяг, і на дорогу, і на проживання з харчуванням. А в кого маю просити?
– Хоча б у батьків дитини.
Галина Володимирівна змовкає. А тоді зізнається:
– Син нічим не допомагає, а невістка, як вже дуже попрошу, перешле пару сотень гривень.
Видно, що жінка думає над кожним словом, бо не хоче нічого поганого казати про Максимових батьків, не засуджує їх — ні сина, ні невістку… Але мимохідь згадує факти, які красномовно показують їхнє ставлення. Як одного разу поїхала з внуком на конкурс у столицю, а в Києві саме був батько. На зустріч не прийшов. Іншим разом жінка у період відпустки на основній роботі поїхала на заробітки з внуком і дочкою і в супермаркеті зустріла Любу. Рідна ненька… відвернулася, вдала, що не впізнала сина зі свекрухою! Що ні тата, ні мами ні разу не бачили у школі (Максим навчається в турійській гімназії), а «мамою» називає тьотю…
– Але ж ви, як опікун, повинні мати якісь гроші, — випитую у жінки.
– А опікунство не оформлене, — відповідає.
иявляється, за усі десять років, відколи жінка сама виховує внука, не отримала від держави ні копійки. Чому? Каже, цікавилася цим питанням, але її налякали, що раз не має власного житла, а тулиться на найманій квартирі, то дитину їй не дадуть. Навіть можуть в інтернат забрати! І вона більше не ходила й не питала. Влаштувалася на роботу двірником, аби мати постійний, хоч і мізерний дохід, й бути біля дитини.
Та виявляється, побоювання жінки були марними. Бо, як пояснив начальник служби у справах дітей Луцької міської ради Федір Шульган, ніде в законі не прописано, що наймане житло може бути перешкодою в оформленні опікунства. Порадив звернутися в службу у справах дітей за місцем проживання про підготовку висновку про доцільність позбавлення батьківських прав тата і мами, далі — в суд. Тоді клопотати про опікунство. Підтримка держави соціальних сиріт непогана — гріх від неї відмовлятися. Жінка уже почала збирати відповідні документи.
Тим часом щасливий Максимко повертається з нагородою з чергового конкурсу — отримав друге місце на міжнародному фестивалі «Перлина-фест». Мріє про наступні перемоги. Усі їх присвячує бабусі.