Київський ж/д вокзал. До відходу потяга 30 хвилин. Каса для УБД закрита і працювати не буде (зі слів співробітників вокзалу). У касі для військовослужбовців включене освітлення, працює комп’ютер, але касира не має вже більше 10 хвилин. З третього мого наполягання викликати касира і обіцянки піти до начальника вокзалу хтось із співробітників пішов таки цього касира шукати. Хвилин через 5 до каси, нарешті, вал’яжно заходить дама, весело сміючись і ще продовжуючи розмову з кимось позаду себе.
Мій діалог з касиркою:
– Доброго вечора. Ну, знаєте, шановна, якби ми так воювали, як ви працюєте, путін давно би в Києві був.
– Правильно бы сделал.
– Ви сепаратистка?
– Да! И этим горжусь!
– І не боїтеся так нахабно про це заявляти?
– Это мое конституционное право – иметь свое мнение. И я это мнение выражаю. И не “нахабно” а открыто и гордо!
-А-а. Зрозуміло. Тепер дайте мені квиток на зараз.
Слів у мене більше не було. Як і часу. Я її просто сфотографувала. Так само відкрито. Поки вона мені надавала інформацію і оформляла квиток.