Як вона примудрялася чудово вести господарство, виховувати двох дочок і сина, і викладатися на повну в роботі, не знав ніхто крім неї самої.
Але, мабуть, щось Кіра упустила у вихованні своїх дітей, хоч і намагалася їм прищепити з самого дитинства любов до ближнього і доброту. Прийшов той час, коли стара, безпорадна жінка, виявилася непотрібна своїм дітям.
Сина вона не бачила ось уже років двадцять п’ять, Міша як поїхав на Сахалін працювати, так і залишився там. Раз на рік, вона отримувала від нього листівку на Новий рік і на цьому все. Дочки були тут, поруч, але у кожної була своя сім’я, турботи. Жінка дивилася у вікно і плакала. На вулиці тихо йшов сніг, і там, за парканом, вирувало життя. Наближався Новий рік. Люди поспішали додому, несли красиві, пухнасті ялинки. Кіра закрила очі і посміхнулася.
Вона згадала, як колись чекала це свято не менше своїх дітей. Адже в цей день у неї був День народження. Вдома завжди збиралося багато гостей, було дуже весело і радісно. А зараз, вона сиділа одна в цій маленькій кімнатці, навіть її сусідка по нещастю, Анна Василівна, пішла кудись із самого ранку. Напевно, жінці набридло сидіти з похмурою і сумною Кірою.
Раптово в двері постукали.
– Заходьте! – крикнула жінка. До кімнати зайшли кілька бабусь, на чолі з Ганною Василівною.
– З Днем народження! Щастя, міцного здоров’я! – крикнула одна з життєрадісних стареньких і простягнула іменинниці в’язані шкарпетки.
– Ой! Дівчатка! Я не очікувала – розгубилася Кіра.
– Анечко, ти б хоч попередила мене!
– Так це ж сюрприз! – промовила Ганна Василівна, і простягнула великий торт.
– Проходьте, розсаджуйтеся, зараз чай будемо пити з тортом! – клопоталася біля гостей іменинниця.
Сиділи бабусі довго. Спочатку відзначили День народження, а потім і Новий рік. Співали пісні, згадували про минуле життя. Дивно, але жодна з них, не згадувала в розмові дітей. Напевно це була болюча тема для всіх мешканців цього будинку. Кіра Іванівна трохи пожвавішала. В очах з’явився блиск, адже до цього, її погляд був як у собаки, яку господар вигнав на вулицю. Уже стало світати, і гості потихеньку розбрелися по своїх кімнатах. Кіра довго ще крутилася, і заснула лише вранці.
– Мамо! Мамулю! З Днем народження! З Новим роком! – почулося десь далеко. Жінка посміхнулася, їй снився син, Михайлик. Він так змужнів, став зовсім дорослим чоловіком.
– Матусю, прокинься. Вона хворіє? Може їй погано? – запитав у чергової.
– Ні. Вони з дівчатами Новий рік святкували до ранку, – відповіла та.
Кіра відкрила очі і підскочила на ліжку від несподіванки.
– Михайлику? Так це не сон? – сльози струмком стікали по щоках жінки. Від несподіванки, вона не могла навіть говорити.
– Не сон, мамо, я вчора приїхав, хотів сюрприз зробити. Чому ти не повідомила, що Олена з Катькою запроторили тебе сюди? Я ж думав, що у тебе все добре.
– Так у мене все добре. Он, вчора з подругами Новий рік відзначали і день народження, – сумно посміхнулася мати.
– Так. Часу у мене не багато, збирайся, я квитки взяв уже. Сьогодні вночі у нас поїзд.
– Куди синку? – не зрозуміла Кіра.
– Додому мамо, ми їдемо додому. Не хвилюйся, дружина у мене відмінна і вже чекає нас. Хоч з онуком познайомишся!
– Михайлику … Це так несподівано, – заплакала жінка.
– Збирайся, це не обговорюється. Я не залишу тебе тут!
Анна Василівна, спостерігала за всім цим зі сльозами на очах.
– Збирайся Іванівно, що ти роздумуєш? Он якого сина виховала! Молодець! – Так. Мишко у мене дуже хороший. Весь в батька свого! – посміхнулася Кіра Іванівна, і пішла збирати речі.
Автов – Мілана Лебедєва