Навіть, якщо вони його батьки, я хотів поцікавитися, що вони роблять о такій пізній годині з малою дитиною. Можливо, їм потрібна допомога. Як виявилося, то була пара на підпитку, яка просто гуляла. Я почав спілкуватися з хлопцем, він виявився дуже відкритим, довірливим і одразу почав розповідати мені свою історію. Він 7 годин чекав повернення матері, яка пішла “на концерт”, і така ситуація трапляється не вперше. А тепер чекав ранку щоб першою маршруткою їхати шукати батька.

Висновок тут один: можна нарікати на патрульну поліцію, яка їздила повз зупинку, але не звернула на 11-ти річну дитину уваги. Можна нарікати на перехожих, яких чимало за цей час пройшло повз нього, але ніхто не спромігся йому допомогти. Можна нарікати на соціальні служби, які приходили за день до того в його сім’ю, щоб налякати матір, що позбавлять батьківства. Хоча вона не спроможна попіклуватися навіть про себе.

Цією історією я ділюся для того, щоб ми замислилися, яким ми хочемо бачити наше суспільство. І що кожен з нас для цього може зробити. Чужих дітей не буває? Але чи готові ми поставитися до чужої дитини, як до власної, і допомогти їй? Якщо ви опинилися в схожій ситуації, не зволікайте — одразу телефонуйте в поліцію, дочекайтеся її і потім обов’язково поцікавтеся в поліції і соціальній службі, чи допомогли цій дитині!

Уповноважений Президента України з прав дитини Микола Кулеба

НЕ БУДЬМО БАЙДУЖИМИ

Це тільки початок історії. Далі буде…