У 1972 самвидавну книжечку мого батька було вилучено у Василя Стуса і долучено до справи проти нього ж як речовий доказ за ст. 62 ч.1. КК УРСР, які ховали в архівах КҐБ. “Постать Голосу”, яке потім переросло у Грицько Чубай “П’ятикнижжя”, яке я видала з Видавництво Старого Лева, вважали колись антирадянською пропагандою. Я бачила лишень одне фото тата, де він ходив з Вертепом у 1968 році з Василем Стустом. Між ними було 11 років різниці. Татові -19, а Стусові – 30. Коли я знімала фільм про мого батька, то питання КГБ, допитів, судів, зради стояло дуже гостро, я намагалася збагнути, що творилися тоді і коли мені розповідали, що батька пічкали психотропними препаратами, били і знущалися з нього (йому було 22-23 роки), просто, бо він писав вірші, просто, бо він любив свою країну…я не розуміла, чому не відбувся суд як над гітлерівцями людей, які винищували масово українців??? 

Іноді, йдучи по Львову, мені хтось казав – це колишній кегебіст…він допитував твого тата і я думала, як ті люди живуть? Мій тато помер у 33…Медвечуки живуть ще досі і мають владу і це проблема нашої країни, що ми не вміємо і не хочемо бути справедливими, бо при владі далі бандити, ті хто вбили мого батька, Стуса, Чорновола…список довгий, і, можливо ті ж винні у вбивствах на Майдані і цій війні, яка триває ще досі. Я тішуся одному, що піднявся цей шум у фейсбуці, щодо зйомок фільму про Стуса і що людям небайдуже, можливо ця війна між Україною та Росією дасть поштовх берегти та любити своє. Без минулого нема майбутнього.

Соломія Чубай