Невисокого зросту i зовсiм не кремезної статури. Але, хоч як це дивно, саме йому вдалося дожити до такого поважного вiку. Iнколи дивуєшся: невже це можливо?! Але ж усi навкруги гомонять: “Так, це справдi так, його день народження — 10 листопада 1904 року”, пише газета Експрес.
Уперше з дiдусем ми познайомилися, коли йому було 105. I вже тодi це було щось надзвичайне. Бо ж переважно чоловiки навiть до ста рокiв не доживають. А тут дивись — ще у 104 (!) копав бульбу, лущив квасолю, пас корови. Звiсно, нинi Михайло Лук’янович уже не має сили поратися по господарству. Але навiть у такому вiцi йому є чим похвалитись…
Коли почалась Перша свiтова вiйна, дiдусь каже, що йому виповнилося лише десять. А в час Другої свiтової вiн змушений був покинути дружину з немовлям на руках та йти воювати. Спочатку на теренах Чехiї, потiм — Польщi, де його тяжко поранили. Виїмка на головi вiд осколка мiни, що вибухнула, досi нагадує про тi важкi часи. Просiкло наскрiзь i руку.
“З дитинства свекор заробляв на життя важкою фiзичною працею, — каже Стефанiя Бурчин, невiстка довгожителя. — Був працьовитим, гонив конi пасти. А коли пiдрiс, пiшов до колгоспу, де годував i випасав худобу”.
“Мiй тато мав сувору самодисциплiну, — каже Василь Бурчин, єдиний син. — Вiн нiколи зайвого не з’їв, нiколи не пив i не курив. Мабуть, це i є секретом довголiття”.
А ще довголiття Михайла Бурчина родина пов’язує з генами, адже його дiд прожив до 116 рокiв. Пережив дiдусь i своїх трьох сестер, i брата, i дружину.
Сьогоднi Михайло Лук’янович любить смачненьке (молочнi страви, розсiл зi шматочком м’яса, може кiлька вареникiв з’їсти) i нi на що не скаржиться. Односельцi частенько цiкавляться здоров’ям дiдуся. “Мiцний горiшок!” — кажуть.
У Михайла Лук’яновича — п’ять онукiв та вiсiм правнукiв, якi часто навiдують його з гостинцями, цукерками й печивом. Дiдусь любить солодке!