Ввечері 25 квітня ми з татом пішли на футбол, на дубль Динамо. Це був сонячний, майже спекотний день, яких зараз по цій порі майже не буває. А після матчу, о 21-й раптово пішов дощ. А 26-го тато вже без мене пішов на основний склад і прийшов додому з обгорілим обличчям, так було ясно тоі днини до самого вечора. Прийшов без настрою, тому що знайомий генерал, якого він зустрів на стадіоні, повідомив, що у Чорнобилі сталася страшна пожежа. Про реактор ми ще тоді не знали.
Пам’ятаю, як за тиждень, коли ми про все нарешті дізналися, ми усвідомили суцільну небезпеку свого становища і зазбиралися до родичів подалі від української столиці. Але у школі нам сказали, що не дадуть атестат, якщо учня не буде на місці. І ми залишилися. Адже попереду ще був вступ до універу. І не вірилося, що стронцій може змінити не тільки плани, але й саме життя.
А життя киян від того часу змінилося докорінно. Змінилося передусім ментально. Ми чітко зрозуміли, що влада нас не захищає, а лише бреше, маніпулює і підставляє. Від того часу Киів перестав довіряти владі взагалі…