Другий, який випливає з першого. В пострадянських диктатурах спокій та добробут суспільства ґрунтується на крові власних співгромадян. Щоб одним жилося гарно, мають загинути інші. І це відбувається, друзі, в ХХІ столітті.

Впевнений, ми так жити точно не хочемо і не будемо. Давайте подякуємо самі собі за те, що ми живемо в країні, яку оминула доля пострадянської російської колонії. Так, у нас життя не цукор, але ми привчили нашу владу до того, що якщо вона занесе руку на святе право людей протестувати, цієї влади в Україні не буде.

Третій момент — це урок, який ми можемо винести з подій у Казахстані. Він простий. Для успішного подолання диктатури потрібен не тільки народний гнів. Потрібні лідери, які можуть заповнити собою владний вакуум у часи змін. Казахи показали себе дуже сміливими людьми, вони не побоялися повстати за гідність і свободу. Але під час цих протестів не повстала політична сила, яка могла б стати альтернативою Назарбаєву та Токаєву.
Для України це дуже актуальний урок. Так, у нас демократія, є опозиція (тут важливо чітко розділяти всіх хто називає себе «опозицією» на тих, хто є такою і на тих, хто є банальною прокремлівською підстилкою), є свобода слова та вільний інтернет.

Але у нас традиційно вважають політику «брудною справою», і громадські активісти часто гидують брати у ній участь. Хоча приклад Казахстану показує, що без людей, готових взяти на себе відповідальність вдовгу, точкова епізодична звитяга ні до чого не призведе.

Тому ще раз закликаю усіх професійних та порядних людей не боятися, не гидувати, не сумніватися. Йдіть у політику, очолюйте свої громади, ведіть за собою людей. Це і шанс змінити життя в країні на краще, і запобіжник від встановлення диктатури.