Їхнє село від стороннього ока ховала густа стіна хвойного лісу. Ще й дорога туди вела така, що не доведи Господи. У ямах жаби купалися. Тож начальство чи якогось чужинця сюди й калачем не заманиш. Коли вирувало колгоспне життя, Нінка була в пошані. Як-не-як, агрономша. Ніна Павлівна. Вона й добривами, отрутохімікатами і насінням розпоряджалася. Солярки у хлопців-трактористів могла випросити. А після кучмівських реформ колгоспи занепали. Їхній «Імені Чапаєва» взагалі розвалився. Не стало Ніні Павлівні чим «гендлювати». Грошики танули, як сніг під сміливим весняним сонечком. А донька закінчувала школу. Сина от-от в армію мали забрати. Відкупляти треба. На чоловіка надія мала. Він з гоpiлкою прокидався і лягав. Тому й погодилася на пропозицію подруги підкорювати тоді ще нікому не відому Італію.

– Не переживай, Ніно, наробимося, настраждаємося, але привеземо додому купу грошви. Будемо пані в селі, а не колгоспники, – переконувала Олька.

Напозичалася на дорогу. Заплаканих дітей і чоловіка-пияка зоставила на матір і подалась у невідомість.

Їй пощастило одразу. Влаштувалася доглядати 90-літню синьйору Корнелію. Пощастило в тому, що в будинку ще була одна українка, яка за тиждень поверталася додому. Нінку взяли як підміну. А поки тривало «стажування». Тому мусила швидко мову вчити, запам’ятовувати, як догодити бабі, що їсти готувати. Ніби на кулінарних курсах побувала, поки докумекала, що то за макарони аль денте. Сказали би по-простому – сирі, недоварені. Ще діти синьйори наполягли, що масаж пенсіонерці тре робити. Руки-ноги розминати. Коротше, віддихати не було часу. А вночі снилася рідна хата. Діти, які кличуть додому. Витирала сльози, зціплювала зуби і шепотіла: «Мушу витримати півроку. Борги відробити, сина й дочку забезпечити».

Коли назбирала п’ять тисяч євро, перераховувала кілька разів. Не вірила, що власниця такого багатства. «Ще треба!» – як у вир, тягнули думки про щасливе майбутнє для рідних. Сина відкупила від служби, дочка студенткою стала. Треба на квартиру заробити. Вперше за три роки поїхала, коли мама пoмepлa. Думала, що залишиться. Та діти попросили, щоб допомогла бізнес власний розпочати. «Мамочко, даси нам стартовий капітал, а коли розкрутимося, будемо вже тебе забезпечувати», – щебетала доця. Чоловікові ж узагалі було фіолетово, є Нінка чи вже здиміла. За кілька днів під’їхав бус до хати. Знову за торби та до синьйори.

– О, Ніно, раді тебе бачити! – загріб в обійми українку старший син синьйори Гоффредо. Він і раніше виявляв прихильність до служниці. Міг, ніби жартуючи, чмокнути в щічку. Щипнути за пишні форми. Просив прислуговувати йому за столом і підморгував. Гоффредо було 60 років.

Розлучений, діти жили окремо. Колись працював інженером. Мав непогану пенсію за італійськими мірками, якщо ж порівняти з нашою, то взагалі багач. Ніні – 45, чоловік спився. «А чому б і ні?» – закралася в голову лукава думка. Вже кілька її знайомих захомутали синьйорів. Ніби не жаліються. І почала підігравати Гоффредо. А той і радий. Якось у вихідний навіть на прогулянку запросив. «Ого! Буде діло!» – тішилася. Ніхто не перечив їхньому роману. Молоді італійці раз у місць навідувалися в дім, щоб видати зарплату. А синьйора Корнелія думала вже про життя вічне, а не про шури-мури сина.

З появою іноземного залицяльника фінансові справи Ніни пішли вгору. Він був не скупий, купував обновки, ще й дітям подарунки. Тож українка зароблене справно ховала у панчоху. Не тратила ні єврика. Грім грянув несподівано. Старший син якось запитав щасливого, розквітлого, як ружа, батька, що з ним коїться. Чому такий радісний?

– Бо в мене любов. З Ніною! – розляпав на радощах той.

Що стало робитися в домі! У темпераментних італійців сварка схожа на маленьку війну. В її результаті Ніні сказали вимітатись. А закоханий Гоффредо спакував валізи й за нею.

Пустка та сирість, а ще височезна, пекуча кропива вітали несподіваних гостей. У хаті давно ніхто не жив. Діти осіли в місті. Добре, що мати квартирами забезпечила. А чоловік знайшов собі пасію, яка теж любила люльку залити, й вибрався до неї в сусіднє село.

– Вітаємо, Гоффредо! – ніби з насмішкою рипнули двері.

А на ранок усі сусіди чатували, коли ж покаже носа надвір італієць.

– Беремо пляшку і йдемо знайомитися, – пропонували найсміливіші.

Аж під обід вийшла пара. Ніна водила відважного залицяльника зарослим подвір’ям. Показала оторопілому чоловіку косу і пояснила, як вона «працює». «Та це ж кам’яний вік!» – шепотів спантеличений іноземець.

– Спокійно. Навчишся, – була незворушна Ніна.

І почали господарювати. Італієць українську став учити. Здружився з місцевими чоловіками. Ті називали його на свій лад – Фред. Навчили на тракторі їздити, коней запрягати. Що для селян рутинна робота, для італійця – екзотика. А оскільки у віддаленому селі ніяких розваг не було, магазин і той відкривали лише два рази на тиждень, то ходив на риболовлю, по гриби. Геть не сумував за цивілізацією. Нінка ж, навпаки, нудилася. Ні город, ні курочки, нічого не миле. То до дітей поїде, то до подруг.

Неодноразово просила Гоффредо повертатися разом до Італії. «Дім візьмемо в кредит. Твоя пенсія, я працюватиму. Там хоч заробити можна, а тут спину гнеш і дулю маєш», – нила ледь не щодня. Та чоловік ігнорував її слова. А потім і жінка перестала згадувати чужу країну.

Минуло півроку. Якось уранці прокинувся Гоффредо, а Нінки нема. Обійшов усі кімнати. Тихо. Погукав на вулиці. Зазирнув у літню кухню. На столі білів клаптик паперу. Написано італійською: «Вибач, дорогий. Я повертаюся в Італію, а ти поки наглянь за господарством».