Я працювала парламентським кореспондентом з 1998 року. Робота в кулуарах дала мені можливість скласти таку собі таблицю Мєндєлєєва тих “мікроелементів”, з котрих складається український політик. Такі “пасіонарні” риси як непідкупність, принциповість, здатність до самопожертви чи готовність прийти на допомогу – в цій таблиці практично відсутні. Але в українському політикумі є одне виключення – це Мустафа Джемілєв.
Років десять тому, – був у мене неспростий період у житті, – я звернулася по допомогу саме до нього. От не знаю чому, просто підійшла до нього в кулуарах, розповіла про свою ситуацію, і попросила поради. І він не пробіг повз, роблячи вигляд, що не помічає нікого навколо. Він вислухав і запросив до себе додому. А там напоїв чаєм, поміркував разом зі мною. І допоміг. Насправді, я була цим усим вражена – я не могла уявити, що депутат може сказати людині, яку практично не знає: “Приїжджай, подумаємо, що можна зробити…” А оскільки офісу на Інститутській чи Шовковичній – на відміну від решти депутатів – у Джемілєва не було та й нема зараз, він запропонував підїхати до нього додому – у напівпорожню, просто обславлену квартиру на Луначарського, яка тепер стала Шептицького.
Тоді я зрозуміла одну річ: чим величніша людина – тим простіше життя і тим ближче вона до людей. І навпаки. І потім я безліч разів переконувалася у правдивості цієї формули. Відтоді я міряю усіх наших політиків по Джемілєву. І повірте, ніхто з них поки не здатен дорости до нього – такого маленького, але такого великого чоловіка.
Многая літа, Мустафа-аґа!