За вікном вітер жонглює вже напівголими гілками дерев, жбурляючи дощ у вікно. На далекому горизонті червоним тремтить ранковий затор на мосту. Виходити на вулицю не хочется. Хочется ліниво пити солодку від згущеного молока каву, тинятися будинком, робити якісь необовязкові телефонні дзвінки. Радієш що тобі не треба йти в школу. Радієш що тобі не треба виходити зараз із бліндажу й йти на чергування в промоклий рудий від глини окоп, і там до різі в очах втискатися в мокру оптику.
Радієш, і одночасно тобі трохи незвично й соромно. Бо зовсім недавно ти сам, а зараз, хтось, молодший за тебе років на 20, а може й старший років на 10, вже давно виповз із свого спальника, натягнув трохі вологі шкарпетки, берці, автомат, який пахне мастилом та трохи спрацьованим залізом, звичним рухом закинув бронежилет, та поправляючи ремінець каски, вийшов із свого бліндажа, щоб десь там – далеко, цілих 700 км – ти міг вилізти із під теплої ковдри та пити свою каву з молоком, і вдивлятися як вітер жонглює вже напівголими гілками дерев.
PS поскриптум буде сумним. Вже коли це написав, стало відомо – загинув Саша Ур. Саша Ур був етнічним угорцем, ЄДИНИМ зі свого прикордонного закарпатського села, хто пішов воювати. Він розказував, що бачив Євросоюз з вікна, що односельці їхали на заробітки, а на нього часто дивились як на психа, що вибрав армію, а не шпатель. В його селі, він казав, чоловік 10 знали українську, а він нею говорив бездоганно. “Треба ж комусь воювати, не всім же за кордон їздити” і “я українець” казав Саша в інтерв’ю. Він не боявся війни, але страшно боявся камери і кілька разів просив відпустити його і нічого не питати )) він не вмів пафосно говорити, він просто вибрав автомат і окоп замість угорського паспорта. а після інтерв ю він розказував як скучив за донечкою, що скоро вона почне говорити і як він хоче бачити, як вона росте, а він постійно далеко. Як сумує за дружиною. Вчора Саші не стало. Снайпер
Eugene Stepanenko