Звiсно, я розсмiялась i вiдповiла, що вони помилились номером. Але на тому кiнцi назвали мою адресу i спитали:
— Семенюк Вiкторiя Максимiвна, 17 рокiв, проживає разом iз вами?
— Так, це моя донька, але вона зараз в iнститутi.
— “Швидка” привезла її з переймами, пологи почалися просто у тролейбусi. Вiкторiя народила недоношену дiвчинку на 35-му тижнi.
Але легенi розвиненi, вага 2 кг 400 г. Це нормально, немовля житиме…

Далi не пам’ятаю нiчого. Кiмната попливла, в очах потемнiло, i я знепритомнiла.
“У нас… цей… дитина народилась”
— Ти хоч можеш пояснити, що сталося? — допитувався чоловiк,ляскаючи мене по щоках i порскаючи воду на обличчя. Може,
“швидку” тобi викликати? Хто телефонував?

А й справдi, хтось телефонував… Вiка в пологовому будинку! Чи це просто менi примарилось перед зомлiванням?
— Максиме, зателефонуй до Вiкторiї. Здається, хтось з її подруг невдало пожартував.
Але телефон доньки не вiдповiдав. Помалу приходячи до тями, я переповiла чоловiковi розмову. Вiн замислився:

— Мабуть, Вiка вагiтна. Але боїться сказати нам про це, тож вирiшила спочатку приголомшити звiсткою про дитину, а потiм заспокоїти, що це станеться через мiсяцiв 7 — 8. Ти ж знаєш її “приколи”. Ну невже ми б не помiтили її вагiтнiсть, це ж смiшно!Ми ж не слiпi.

Цiєї митi хтось подзвонив у дверi. На порозi стояв схвильований Андрiй, друг Вiкторiї, i дивився на нас переляканими очима.

— Ви тiльки не хвилюйтесь, — тихо промовив вiн. — У нас iз Вiкою… цей… ну… дитина народилась. Я одружуся, обiцяю!

А далi в моїх очах знову потемнiло. Останнє, що пам’ятаю, це радiсний крик молодшої доньки, п’ятирiчної Настунi, котра вибiгла
до нас iз кiмнати. “Це що, я тепер тiтка? Ура!” — тiшилась дитина.

“Думала, черешень переїла…”

— Розумiєте, ми не алкоголiки, не наркомани, — виправдовувалась я перед акушеркою за двi години по тому.
— Я викладаю в унiверситетi, кандидатську дисертацiю пишу про перiод неоромантизму в Нiмеччинi… Чоловiк у банку працює. Вiкторiя — чемна дiвчинка, вона завжди поверталась увечерi до десятої. У нас порядна родина! Не знаю, як сталося, що я нiчого не помiтила. У неї ж навiть живота не було… Господи, я найгiрша матiр у свiтi!

— Не хвилюйтесь ви так, — заспокоювала мене жiнка. — Головне, що з вашою донькою i онукою все гаразд. Стрiмкi пологи, її ледь встигли довезти.Добре, що з нею якась жiнка вийшла з тролейбуса, вклала на траву i дочекалась медикiв. До речi, животик у вашої доньки справдi не був помiтним. Лiкар “швидкої” спочатку навiть не повiрив, що дiвчина народжує.Все буде добре. Iдiть до доньки й онуки. I тiштеся, що Бог тримав над ними долонi.

…Ми плакали з Вiкою обнявшись.
— Мамо, пробач, — схипувала донька.
— Це ти пробач. Чому ти не сказала? Невже я такий монстр, що не зрозумiла б?
— Я боялась, що це тебе вб’є. У тебе ж хворе серце, та й проблем вистачає.

Я ж бачу, ти зi сили вибиваєшся. Кандидатську ночами пишеш, репетиторством займаєшся. У вас iз батьком купа кредитiв, Настуся часто хворiє. А тут ще я зi своєю дитиною… Що я накоїла!
— З нашою дитиною, Вiкусю, з нашою. Вона прекрасна. Як ти її назвеш?

— Надiєю. Але, знаєш, мамо, я й сама до останнього часу не знала про вагiтнiсть. Щось там рухалось у животi, а я думала, що черешень переїла. У мене навiть мiсячнi були — зовсiм трошечки, але були. Лiкарка сказала
менi, що так трапляється. Я ж навiть на фiзкультуру в унiверi ходила…

Господи, навiть страшно подумати, що могло статися! Це диво, що дитя народилось без вад, а Вiка не стекла кров’ю на отих заняттях. Молодий
здоровий органiзм, що тут скажеш. А щодо животика… Рокiв у 15 я дуже переймалась тим, що моя доня — справжня пампушка. При зростi 158 см вона важила майже 80 кiлограмiв! Я тодi записала її на аеробiку, примусила бiгати вранцi. I наприкiнцi 11-го класу сталося диво: тлусте “поросятко” схудло на 20 кiлограмiв i виросло на 15 сантиметрiв. Красуня!

Утiм останнiм часом Вiка справдi трохи поправилась. Виявляється, за всю вагiтнiсть вона набрала лише 8 кг. Але де 68, а де 80 — є рiзниця! Я пригадала, як сварила доньку, щоб їла менше своїх улюблених хот-догiв i не пила кока-коли, бо знову не влiзе у джинси. Менi на гадку не спало, що не у фаст-фудi тут рiч… Я навiть одного разу жартома спитала: “Слухай, а ти,бува, не вагiтна?” Вона запевнила: “Нi, мамо, я — порядна дiвчина i до весiлля з нареченим не спатиму!” А пiд серцем уже носила дитя…

“Ненавиджу тебе!”

Тепер, коли минуло три роки, я згадую цi подiї не без певної iронiї з власної недолугостi. Ну доросла ж жiнка, повинна розумiти, чим нинi молодьживе. А тодi менi було не до жартiв.

“Ненавиджу тебе! — так сказала менi Вiка, коли Надiйцi сповнилось пiвроку.
— Якби ти вiдпустила мене до Андрiя вiдразу, у нас була б щаслива сiм’я. Ати нас розлучила. Ти ж — книжковий хробак, нiчого не вiдчуваєш i нiчого довкола не бачиш, крiм своїх нiмецьких неоромантикiв. Я краще вулицi местиму, але такою, як ти, не стану i вчитися далi не буду!”

Що я могла сказати? З пологового будинку я забрала Вiку з Надiйкою до нашої двокiмнатної “хрущовки”. Андрiй пропонував, аби вони жили в його родинi,але… “Ось сповниться їй 18, одружитесь, тодi й поговоримо, — вiдтяла я.
— Залишилось якихось три мiсяцi, потерпiть”. Та не юний вiк доньки, яка щойно закiнчила перший курс, спиняв мене. Коли Вiка ще лежала в лiкарнi,менi зателефонував батько Андрiя. Казав, що моя донька — хвойда,захомутала хлопця, а у нього попереду аспiрантура. I що ми, мабуть,сподiваємось вiдхопити шматок вiд їхньої чотирикiмнатної квартири.

Я кинула слухавку i бiльш нiколи не говорила iз цим чоловiком. А доньцi розповiла про цей випадок аж через рiк. Бо не хотiла, щоб вона хвилювалась,щоб молоко втратила… Андрiй ходив до нас першi тижнi, останнiй раз був на хрестинах. Тодi Надi лише мiсяць минув. А потiм щез. Хтось iз друзiв розповiв Вiкторiї, що хлопець поїхав на навчання до Чехiї, але ми не знаємо, чи це так. Вiн не пише i не дзвонить.

Я допомагала доньцi як могла. Але вона все одно була дратiвливою вiд нiчного недосипання i душевних переживань. Якось я запропонувала: “А поговорiмо зi священиком, нам обом треба висповiдатись”. Донька, хоч неохоче, але погодилась.

“Робота, кар’єра, меншi дiтки забирають багато сили, — сказав менi отець Ярослав.
— Але якою б дорослою не була ваша дитина, вона потребує багато маминої уваги й любовi. Вочевидь, ви недодали їй цього. Iнакше вона б не
крилась вiд вас. Вона шукала любовi, а потрапила у блуд. Але, хвала Боговi,не зробила аборту, не вбила дитинку. I за це їй усе проститься, лише була б гарною матiр’ю”.

Про щ о отець говорив iз Вiкою, не знаю. Але коли ми вийшли з церкви, вона сказала: “Пробач, мамо. Ти в мене найкраща на свiтi. Я тiльки теперрозумiю, скiльки тобi довелося пережити через мене…”

“Дисертацiю ще напишу…”

Нi батько, нi мама Андрiя за три роки жодного разу не прийшли бодай поглянути на онуку. Та й не треба! Я не ображаюсь. Менi навiть шкода цих людей, котрi не знають, яке це щастя, коли маленька лялечка простягає тобi руки й кличе мамою. Надя чує, що так звертаються до мене Настя i Вiка, от i вирiшила, що має двох матусь.

Коли гуляю з дiтками в парку, перехожi озираються: “Якi гарнi сестрички!” А Настя серйозно так вiдповiдає: “Я — цьоця!” Зараз вона навчається у третьому класi й почувається дуже поважною через те, що має такий статус.
“Але я так рано не народжуватиму, як Вiка, — якось заявила донечка. –Треба ж спочатку замiж вийти, щоб у дитинки татко був…”

Я сподiваюсь, що тато в нашої Надiйки обов’язково буде. Може, в Андрiя прокинуться батькiвськi почуття — бо хлопець молодий ще зовсiм. I може, Вiка йому простить. Не знаю… А може, зустрiне iншого чоловiка, який стане для неї надiйною опорою. У неї ще цiле життя попереду.

Не сумнiваюсь, що у моїх дiвчаток усе буде гаразд. Вони — красунi й розумницi. Надiйка ходить на танцi, а Вiка вже на четвертому курсi
унiверситету. Вона i добре вчитися встигає, i дитину бавити, ще й перекладами з англiйської та нiмецької пiдробляє. I сварить мене за те, що я закинула свою дисертацiю. Та допишу її колись! Дiти ж важливiшi, чи не
так?.. Пише - bbc-ccnn.com