Цього дня, у Димитрівську суботу, кожен із нас поминає померлих рідних та близьких. Наші молитви – найкращий дар для них, бо так ми виявляємо свою любов, а також оберігаємо спомини, почуття та світлу пам’ять про тих, чия душа відійшла з цього матеріального, земного світу до вічності. Тілесна смерть є лише переходом від земного існування у життя вічне, яке довершиться, коли відбудеться загальне воскресіння мертвих. Спаситель заповідав нам любити один одного, і цей зв’язок любові не здатна подолати навіть сама смерть.

Тисячі уст сьогодні у всіх храмах Православної Церкви України вголос, пошепки чи в думках повторюють слова молитви, згадуючи імена спочилих родичів та знайомих, згадуючи замордованих голодом, безвинно вбитих, загиблих від наслідків Чорнобильської катастрофи, від нашестя чужинців, поминаючи мужніх воїнів, які віддали життя, захищаючи рідний дім. Молитовна допомога особливо необхідна їхнім душам від нас – тих, хто ще має можливість промовляти прохання до Бога і за живих, і за померлих. Адже людська душа – безсмертна, після тілесної смерті вона продовжує відчувати наші любов та турботу через молитву, як колись відчувала їх ще через теплі обійми, погляди та підтримку.

У Євангелії від Луки читаємо: «Бог же не є Бог мертвих, а живих. Бо в Нього всі живі» (Лк. 20: 38). Тож молитва за спочилими не є відповіддю на відчай чи страх перед смертю. Це, найперше, вияв нашої любові та віри у Воскресіння Господа, у Його перемогу над смертю. Не впадаймо у відчай перед її лицем, зберімо свої сили у молитві за спочилих. Апостол Павло навчав не тужити за спочилими так, як сумують ті, хто не мають надії на воскресіння і на блаженне вічне життя. Хоч ми сповнені журбою та сумом за тими, хто відійшов, все ж вони залишаються живими. І доказом цього є любов наших сердець, наша пам’ять, наша молитва, у якій просимо Господа про прощення гріхів померлих і дарування їм Царства Небесного.