Лікар протягнув мені невеличкий лікарняний бланк виписки із токсикологічного відділення “Охмадиту”. 72 години всепоглинаючого страху залишилися позаду. Лише прийшовши додому і дивлячись на всіяну червоними цяточками від уколів дитячу ручку, яка складала пірамідку із кубиків, я змогла дозволити собі поплакати. Адже лікарні я не мала права показувати сину свій біль.
Йому потрібна була підтримка і весела мама. І я змусила себе бути веселою мамою. Особливо в той останній вечір перед днем виписки, коли лікар сказала: “Будь ласка, прошу вас, доживіть до ранку”. Яке це неймовірне щастя – бачити обох дітей здоровими та радісними!!!!!!
А три дні до цього ми всією родиною гуляли в лісі. Син (якому 2,7 років) побіг за білочкою, сховався за кущиком і весело закричав: “Мама!”. Він тримав у правій руці один із найотруйніших грибів у світі – бліду поганку.
Я вихопила гриб із руки і придивилася: на шапочці була відламана тонесенька смужка:
– Відкрий ротика! Покажи язик!, – малюк показав чистий язичок.
– Ти кусав гриба?
– Так!, – дитина щиро посміхнулася. Як виявилося пізніше, це була найпрекрасніша брехня, яку я чула у своєму житті.
За 20 хвилин сину уже промивали шлунок у лікарні, до якої ми добігли самі – корпус був на відстані 1 кілометру від місці, де ми гуляли, і ми не вірили у те, що швидка зможе приїхати швидше.
Коли ми йшли до карети швидкої, яка мала відвезти нас в “Охмадит” шестеро людей у білих халатах мовчки стояли і дивилися нам у слід. Вони дивилися так, наче прощаються із моїм сином назавжди.
Ще за годину ми були в “Охмадиті”. Поки малюк спав у дорозі, я начиталася про те, як одна біла поганка вбиває цілі сім’ї. І найстрашніше – протиотрути від неї немає. Чи виживе людина – залежить лише від кількості з’їденого гриба та від того, як швидко була надана медична допомога. Адже навіть у перші дві доби жертва може не відчувати ніякого дискомфорту. А потім уже пізно їй допомагати: печінка і нирки відмовляють, і людина вмирає від кровотечі внутрішніх органів.
Аналіз крові показав в 8 разів підвищений рівень амілази. Так організм реагує на сильну отруту. Пізніше лікарі пояснили – уже сам факт того, що дитина торкалася руками поганки – став причиною такої реакції організму.
Тобто, отрута проникає навіть через шкіру! 72 годин – і вдень, і вночі – дитині ставили крапельниці, вводили антибіотики, давали сиропи. Але якби син і справді відкусив шматоок гриба, це не дало б жодного ефекту.
Дитячий психолог пояснила: дітей не можна водити в ліс у місця, де ростуть гриби; не можна показувати їм, що гриби можна збирати. А лікар додав: біла поганка настільки токсична, що може посіяти свої отруйні спори на гриби у радіусі 50 (!!!) метрів від себе. Тому збирати їстівні гриби на меншій відстані від неї – небезпечно для життя.
І, найважливіше. Друзі, не повторюйте моєї помилки – ніколи і ні на мить не відходьте від дитини більше, ніж на один-два метри, коли ви в лісі.
Краще бути параноїком. Як потім жити із думкою про те, що через власну неуважність померла твоя дитина?
Lyubov Velichko