Позавчора він напився до півсмерті, потрапив в реанімацію. Відкачали – прийшов своїми ногами в палату. День тримався, ми з ним довго говорили. Про те, чи варте життя того, аби його прожити. Про Бога, долю і свободу вибору. Про те, куди йти, коли за спиною впала залізна стіна, і нема минулого, є лише тьмяне теперішнє, і єдине, що лишилося – війна, та сувеніри з неї. І де тепер шукати новий сенс.
Сьогодні він зірвався, знову напився. Лікарі втратили терпець, пригрозили вигнати з госпіталю. Поки я ходив вмовляти їх не гарячкувати, пояснював, що його не можна зараз в місто, для нього це смерть, він вскрив собі вени.
…Кіпіш у відділенні улігся. Відкачали, перев’язали, відкапали. Медсестрички розійшлися.
Сидимо, спілкуємося про сенс життя.
Скоро має подіяти снодійне.
Upd: Заснув нарешті.