У моєму першому особистому холодильнику (дуже беушному «Донбасі», який зачинявся на гумку для велосипедів) навіть після зарплати не була заповнена бодай одна поличка. Але тоді чомусь не чули слова «зубожіння», саме в ті часи Юлія Володимирівна красномовно розказувала з екрана телевізора (теж страшенно беушного й чорнобілого) про те, як ми починаємо жити краще та як невдовзі заживемо взагалі прекрасно. Із моєї зарплати 80 % ішло на оренду житла й оплату комунальних. Звичайно, комунальні тоді коштували копійки, але 10 гривень за електроенергію, із тих 20, що залишилися після всіх обов’язкових виплат, то теж немало. Але зубожіння тоді не було; пенсіонери отримували свої 60 гривень пенсій, виплачували «копійки» за комунальні, тягли на собі город чи й кілька городів, тримали на балконах урожай картоплі, жартували вечорами та якось навіть не замахувалися на субсидію. Не знаю, чи вона й була тоді. Пільги якісь були, їх навіть можна було купити, головне – людину потрібну знайти. А от субсидії з’явилися пізніше. І були вони такими хитромудрими, що тільки найнаполегливіші й найвправніші могли їх вистояти й виходити. А от зубожіння не було.

Моя знайома за останні три роки відвідала з 10 країн світу. Кудись літала відпочити до моря чи покататися на лижах. Кудись побродити красивими стародавніми вуличками. А кудись і просто попити кави й подивитися на краєвид із вікна готелю. До того вона, звичайно ж, важко й багато працювала, чесно платила податки, і навіть Львів їй здавався закордонням. Зараз планує побувати в якійсь із країн Азії. І в неї зубожіння. Так, саме зараз вона найчастіше розказує про те, як тяжко жити та як важко заробити копійку, і що гірше, ніж зараз, їй не жилося ніколи.

Мужчина, йому 45 років. До 40 років він протирав штани на якійсь державній посаді. За його словами, перекладав папірчики й із того іноді мав якийсь гешефтик. За свої часи держслужбовця заробив на стару потягану «дев’ятку», кімнату в гуртожитку (і ту коштом дружини) й виразку шлунка. Із тих часів хіба згадує, що його боялися як клерка держустанови та як круто було відпочивати у профспілкових санаторіях, і байдуже, що меблі там потрощені, а вночі треба ганяти тарганів, душ у кінці коридору і працює чотири години на тиждень – головне, що за це не доводилося платити. Сьогодні цей чоловік має нормальну таку «Шкоду», трішки вживану, але в дуже хорошому стані. Кімнату в гуртожитку продали – вдалося викупити квартирку, невеличку, але з просторою кухнею, двома кімнатами й величезним балконом. Річницю весілля із дружиною святкували в Парижі. У нього теж зубожіння. Страшне й невідступне зубожіння – лякають ціни навіть на хліб. І то нічого, що він може легко собі дозволити кілька разів на тиждень пообідати в ресторані, головне, що батон коштує 12 гривень, а колись коштував гривню.

Моїй сусідці нещодавно зробили операцію на очах. З усіх витрат вона сплатила лише повернення додому на таксі. Досить недешеву операцію їй покрила «картка киянина» й пенсійне посвідчення. Цього було досить, щоб усе стало безкоштовним. Так, у палаті – меблі старенькі, у відділенні – ремонт і трішки шумно вдень. Але ліки для своєї гіпертонії вона отримує теж безкоштовно. Іноді радить мені, у кого із продавців на ярмарку смачніше м’ясце. У неї – зубожіння. Страшне зубожіння. От прямо дихати нічим, так її душить зубожіння. А особливо після монетизації субсидії, коли побачила живі гроші і справжню вартість комунальних послуг за її трикімнатну квартиру.

Я довго не могла зрозуміти, що це за феномен. Ми перестали жерти ковбасу другого ґатунку. Ми почали подорожувати. Ми купуємо смартфони. Ми вдягнені по-людськи. На ринку праці купа вакансій. Але ж зубожіння!!!

Я запитала в мами. А МатьМоя – пенсіонерка, із мінімальною пенсією, живе в селі з газовим опаленням. Кому, як не їй, знати про зубожіння? Мама задумалась і сказала, що за останні років 30 так легко ще не жила. Так, газ зараз дорогий, але субсидію отримати – не проблема. А зараз узагалі можна економити добряче і сплачувати навіть менше нарахованого монетизацією. Ліки, звичайно, дорогі, але їх принаймні можна купити. «Понімаєш, доця, в 90-х, коли батько ще був живий і ми робили та шось заробляли, шоб купить тобі курточку, треба було все літо економить. А щас я получила пенсію, поїхала й купила курточку, ту, яка на мене дивиться, і знаю, шо після цього не треба буде голодувать. Чи хотіла б я жить краще? Канєшно, хотіла б. Хотілося б, шоб і хату добре поремонтувать, і шоб вам грошима помогти – я б тобі мясорубку електричну подарила б. Но раньше було важко, дуже важко – і ти в страшній нужді, і я хліб у долг брала».

У нашому сьогоднішньому суспільстві перемагає феномен зубожіння. Колись таки його вирахують психологи чи соціологи і, певно, вкажуть на його суто інформаційну природу. А зараз вгодовані пальчики колишньої чиновниці зі статками невідомого походження пишуть про піввареника, і такі ж, не менш ситі, громадяни з аеропортів, власних машин і ресторанів їй підспівують. Бо надто важко повірити у власні сили, надто важко прийняти відповідальність за власне життя. Зате так зручно вірити в зубожіння, яке від вас не залежить, яке творить один такий сторонній «негодяй». Тому наш завтрашній день будують здебільшого доволі забезпечені свідки «зубожіння».

Пише - inlviv.in.u