Ніхто не хоче жити з канібалом в одному домі, а ось дружбу з Росією, яка вбила сотні тисяч чеченців, українців, сирійців, грузинів дехто повернути хоче! І Союз повернути бажає багато людей. Вони не хочуть слухати про «канібальскі» нахили Росії і Союзу і бачать тільки урочисту сцену цих двох химер – кубанські казаки з Любою Орловою йдуть Заречною вулицею і несуть життєстверджуючі плакати з красенем-Сталіним, а над ними літає Гагарін з Путіним на руках.
Багато хто з прихильників Союзу добре знають, що за червоними лаштунками лежать мільйони трупів, закатованих Лубянкою, мільйони жертв Голодомору… але вони вважають, що «так треба… заради щастя на всій планеті» і з розчуленням аплодують реабілітації Сталіна. Я розумію, чому хоче повернути Союз моя колишня сусідка тьотя Рая, яка в 70-80 роки працювала (затамовую подих) в невеличкому гастрономі. Хазяйка Мідної гори зі своїми ізумрудами і поруч не стояла зі скарбами тьоті Раї – розчинна кава, шоколадні цукерки в коробках, сир, фінська ковбаса і далі-далі-далі (все те, до чого ми звикли і вже не звертаємо уваги, що воно є). Нам зараз смішно уявити, але ця ковбаса і цукерки (і напівголодне людське оточення) піднесли тьотю Раю до небес.
Я пам’ятаю, з якою величчю несла тьотя Рая додому своє квадрадно-гніздове тіло, на якому сиділа пихата голова з величезною рубіновою копицею залакованого волосся. На підлабузні привітання сусідів вона втомлено і поблажливо хитала головою, як рябе цуценя на торпеді авто, і мовчки складала нафарбовані червоні губи гузкою, наче натякала на тлінність світу або показувала, хто в дев’ятиповерховому будинку королева – тьотя Рая з гастроному чи старенька вчителька, яка викладала у її молодшого сина математику. Та вчителька не конкурувала з тьотею Раєю – вона пишалася дружбою з нею, бо її дітям і онукам дуже хотілося і цукерок, і кави, і сиру, і ковбаси. А ще тьотя Рая дозволяла вчительці брати книжки в її величезній домашній бібліотеці (книжки в тон шпалер), в якій було все, чого може побажати допитлива і освічена людина. Але, здається, вчителька була єдиною читачкою тих чудових книжок.
Я пам’ятаю, як гордо тьотя Рая приходила в поліклініку і як її без черги приймав най-най-най у всіх відносинах лікар. Я пам’ятаю, як її зустрічав директор школи, де навчалась її старша донька, і якою павою тьотя Рая сиділа на батьківських зборах, затиснувши в тісну парту своє дріжджове тіло в жовтому кримпленовому костюмі, з під якого виглядали рожеві панталони.
Я розумію, чому тьотя Рая хоче в Союз, але не розумію, чому за ним сумує той, хто ловив її погляд і радів, коли вона спускалась з небес і таки давала казковий шмат сиру або ковбаси.
На моє щастя, моя мама ніколи не зверталась до тьоті Раї, хоча батько дуже добре заробляв в шахті. Моя мама гордо стояла в чергах. В Горлівці і в Москві.
З дитинства Москва для мене асоціювалася з магазинами і чергами. Вранці ми приїздили на Курський вокзал, а потяг на батьківську батьківщину був аж ввечері. Мама виділяла 20 хвилин на культурну програму – фото на тлі Мавзолею, Храму Василя Блаженого і досить – всі в ГУМ! Батько стоїть у черзі за посудом, я за гардинами, брат у взуттєвий відділ. А мама, як справжній віртуоз, одразу стоїть в трьох чергах – за рушниками, за панчохами і в відділ верхнього одягу. І ще встигає влізти в чергу за носовими хустинками. Коли ми перли ці клунки на вокзал, здається, на лоба лізли очі. Для 10 банок «Лимонних долек» не вистачило сумки і я тягла їх в прозорому пакеті. Такого аншлагу я не знала ніколи в житті – мене зупиняли всі перехожі і смикали, хапали за руки: «Девочка, где вы покупали лимонные дольки??» Мені здавлось, що через ті кляти дольки мене поцуплять прямо на дорозі… а на руках ще кілька днів були невеличкі синці…
Я розумію тьотю Раю з гастроному, але не розумію, чому так сумує за Союзом колишня робітниця заводу тьотя Ліда, яка працювала як мужик на величезному станку. Стосовно неї у мене особливі спогади. Після весілля я з чоловіком поїхала в Москву. Ми зупинились в Малахівці у друзів його діда – фронтовика. Чудова пара похилого віку – вона була медсестрою на війні, він зустрів перемогу в Берліні, особисто знав Маресьєва. Збираючись додому, я купила їм якісь подарунки. Жінка розчулилась і спитала, чи ношу я комбінації. Я сказала, що ні. Жінка спитала про маму. «Так, – кажу, – мама носить». Щаслива жінка засунула мені подарунок для мами в кишеню нашої сумки і сказала: «Це мені чоловік з Берліну колись привіз, а вона на мене мала. Так ні разу і не наділа за сорок років». Коли вдома я розгорнула пакет, то побачила диво дивне – блакитна комбінація з натурального шовку, а мережива – ручної роботи. Але вона була ношена… Коли мама дізналася, що вона з Берліну, жахнулася – це ж трофейна комбінація. Трофейна!!!!! Якоїсь фрау… І тут до нас зайшла за чимось тьотя Ліда. Дізнавшись про історію комбінації і про те, що мама хоче її викинути, сусідка забрала трофей собі і була щаслива – ніколи в житті такої не носила. Через кілька хвилин тьотя Ліда принесла мамі подарунок – алаверди, так би мовити. Це було величезне простирадло. Тьотя Ліда сказала, що воно переживе наших онуків. Виявляється, її сестра працює в заводській коморі, куди рулонами привозять наждачний папір. Але він зовсім не папір, ця наждачна наклеєна на міцну тканину. Тьотя Ліда і її сестра вимочують в соленій чи святій воді цю наждачку, доки не залишиться одна тканина. Потім виварюють в мильному розчині і отримують біле місце простирадло. Сусідка з заздрістю зітхала і казала, що у сестри усі шафи цим добром забиті. І взагалі сестра щаслива – її чоловік краде з заводу метал і продає…
Тепер я розумію, що десь за Союзом рюмсає сестра моєї сусідки і її чоловік, які крали наждачку і метал на заводі.
Я згадала все це не випадково. Мені набридли розповіді про «радянську духовність». Обожнювання тітки з ковбасного відділу, нечитані книжки в тон шпалер, трофейна комбінація і простирадло з краденої наждачки…
«Як же гарно було в Союзі»!
Нам це вбивали в голову змалечку і багато людей вірили в це. Не в життя навколо, а в те, що вбивали в голови. Я б також, можливо, повірила, як би не моя бабуся і мама. Я не знаю, в якому паралельному світі жили сучасні союзофіли і їхні батьки-діди, і чому їм відбило пам’ять, але я ще в дитинстві чула від дорослих правду, яку тоді не можна було виносити з дому. Та невже в інших родинах мовчали?
Ніколи не забуду розповідь мами про те, як вона дівчиною поїхала з подругою в Москву на Міжнародний молодіжний фестиваль (1957 рік). Вони зупинились у далекої рідні подруги – в тісній підвальній кімнаті, в вікнах якої були видні тільки ноги перехожих. Але це не засмучувало дівчат, адже за вікном крім ніг ще були Москва, фестиваль, пісні.
Вони вже збиралися повертатися на Донбас, радісні, щасливі… та фестивальну атмосферу дівчат перекреслило повернення додому доньки господарів. Дівчата одразу і не зрозуміли, що красуня зі світлини, яка висіла на стіні, і сива беззуба гостя – одне лице. Не зрозуміли одразу, чого так голосно плакала тітка і впала на коліна перед донькою і цілувала їй ноги… Тітка, доки донька була в душі, встигла розповісти дівчатам, що її донька–красуня навчалась в московському інституті, і одного разу її на вулиці схопили поплічники Берії, і вона на кілька років зникла в Лубянських підвалах, а потім в далеких таборах… Донька господарки була мовчазна і не звертала уваги на дівчат, та коли вони почали збиратися на вокзал, сказала, що посадить їх на потяг. Тітка відмовляла її, запевнювала, що з дівчатами нічого не станеться, не ті часи… Донька їй сухо сказала, що мати помиляється – часи ті ж самі. Юні дівчата раділи, що до вокзалу було недалеко, бо їм було трошки ніяково їхати в метро з сивою неохайною жінкою без зубів. Біля вагону дівчата з подякою прощалися з нею і назвали її на «ви». Вона сумно посміхнулася і сказала, що вона старша за них тільки на шість-сім років…
Ще встає в моїй пам’яті, як одного разу в шкільній їдальні продавали фініки. Я їх купила на всі гроші, що були, і принесла їх бабусі. Мені так хотілось пригостити її смачненьким, бо вона часто розповідала про голод і тяжке життя. Бабуся розгорнула пакет, а я чекала, що вона здивовано запитає, що це… Бабуся піднесла фініки до очей: «Невже фініки?» Я сторопіла і запитала, звідкіля вона знає, що це. А бабуся каже: «Як би ти знала, дитино, скільки я бачила і скільки скуштувала, коли була малою… до революції». І бабуся в котрий раз розповіла, яким працьовитим і хазяйновитим був її батько, мій прадід… як після базару вони родиною заходили в крамницю в Сахновщині або в Лигівці, а там під стелю піднімалися піраміди тканин, а в іншому кутку продавалися апельсини, фініки, горіхи і видів 50 цукерок і тістечок з рожевим кремом. Я була дуже здивована, адже я в тих магазинах на канікулах бачила тільки товсті розрізані огірки в банках і березовий сік.
Між пірамідами шовку і ситця в лигівському магазині і банками з перезрілими огірками лежало майже 60 радянських років – з 1916 по 1976…
Але я не хочу Союзу не тільки через пусті прилавки і принизливі черги за речами першої необхідності, в яких поступово вбивалась людська гідність. Я з дитинства знала про жахи, які відбувалися в країні – то почую про маминого дядька, який після німецького полону був відправлений на десять років в сибірські табори, то бабуся розповість про колективізацію, то заплаче над своєю пенсією – 16 рублів.
Моя 80-річна мама розповідала, як 16-річною дівчинкою покинула рідне село, поїхала на Донбас і там пішла в вечірню школу. Майже всі учні вечірньої школи (чоловіки і дівчата 25-35 років) були вихідцями з Росії. Мамине перше враження про цю школу – її визвали до дошки, і вона почала відповідати українською. Клас почав реготати. А після її слів «кола і дотична» почав реготати вчитель. Урок був зірваний.
А ще я добре пам’ятаю, як я хотіла вступити в «МГУ» і заповняла анкету в приймальній комісії. Треба було напроти кожного питання поставити ✔ – Пол: муж. или жен. Место жительства: город или село… А напроти пункту «национальность» стояло три віконця – «русский», «еврей», «др. национальность». Це був 1982 рік. Я пам’ятаю ту ганебну антисемитську анкету досі…
Можна згадати багато жахливих історій радянщини – власних і почутих, але найстрашнішими спогадами були бабусині, у якої в Голодомор померла донечка, моя тьотя.
Все життя бабуся згадувала той страшний 33–ій рік, коли на Сахновщині добре вродили пшениця і жито, але у людей все забрали ще з поля, зложили великі скирти і поставили охоронців зі зброєю. Люди пухли з голоду, вмирали, божеволіли, а влада дала вказівку підпалити ті скирти. Вранці там вже не було охоронців. Вони зробили свою злочинну справу і повернулися до своїх гебешних кабінетів… а голодні люди прийшли на попелище і стали навколішках збирати зерна, які відлетіли від багаття. Моя бабуся принесла до хати цілу кишеню чорних зерняток, радісно відчинила двері і … почула страшну новину – померла наймолодша донечка. Бабуся, якій тоді було 27 років, впала на підлогу від горя і розсипала на долівку те обгоріле зерно… і ні у кого не було сил його зібрати.
Куди ділися розум і пам’ять тих, хто сумує за «совком» і хоче його повернути, тих, хто вважає Росію братом, тих, хто байдуже вважає війну на Донбасі війною бізнесменів та інтересів. На жаль, à la guerre comme à la guerre… але це війна з країною-сатаною, країною-муркою, країною-вертухаєм, яка знову хоче загнати нас за колючу огорожу. Але наша пам’ять, я впевнена, надасть нам сил і ми переможемо. І не пробачимо.
Тетяна Малахова