Одного разу я таки почула «вєлікій і могучій». «Просочились таки прокляті москалі, – не встигла й подумати я, бо русскоговорящіє заговорили за Борисполь, розмірковуючи, чи там посадять їх літак, чи у Жулянах (із чартерами, щоб ви знали, увесь червень справді твориться чорт зна й що, але мова не про це).
Взагалі, після жбурляння панею Ніцой копійок у касирку я намагаюся обходити мовну тему – бо до пані Ніцой мені далеко, копійок чи інших тупих і не тупих предметів у російськомовних я жбурляти не збираюсь, бо політичну кар’єру на мовній темі робити не планую.
Але у той момент, почувши своїх одноплемінників, котрі спілкувалися російською серед мовного різноманіття готелю, мені стало соромно. За них. За себе. За нас із вами. За тих, котрі на п’ятому році війни з Росією уперто відмовляються переходити на українську. Зрештою, ці люди в очах європейців і представляють Україну в даному конкретному випадку, нехай і курортному…
Оце уперте небажання переходити на українську – це комплекси? Інтелектуальна ущербність? Вербальна неспроможність? Душевна тупість? Латентна українофобія? «прівичка»?
Жора Ключник якось у розмові дуже влучно підмітив: виїжджаючи на заробітки до Польщі, наші відразу ж починають «пшекати», намагаючись сподобатися своєму польському босу. Так само іще один приятель-автомобіліст якось зауважив, що, перетинаючи Шенген, наші відразу ж починають кермувати, як заїньки, по всім правилам. Так що – якби за українську доплачували – тоді б ви перейшли на неї, так? Чи якби за російську – розробили і застосовували продуману систему штрафів (приміром, ненадання громадянства, як у Прибалтиці).
Поясніть мені, що це? Чому в єгипетському готелі я не почула жодного поляка, котрий би говорив російською. Не говорячи вже про німців, австрійців чи французів. Може, ми тому й живемо у багні, не живемо, а животіємо, бо самі ж не хочемо будувати свій дім? Може, таки й справді кожному з нас треба просто почати будувати нормальну країну, а не симулякр, от просто зараз, з цієї хвилини відмовившись від русского, не срамлячи себе перед Європою своєю хохляцькою меншовартістю? Може нашому президенту, міністрам, чиновникам усіх рангів і депутатам усіх рівнів також варто би перейти на українську у спілкуванні зі своїми домашніми, а не тільки на камери, а деяким з ним – припинити принципово і показово застосовувати мову агресора? Може досить вже усім нам створювати симулякр – зображення того, чого насправді не існує? Бо поки переважна більшість наших громадян послуговується російською – Україна лишатиметься обезкровленим, роздертим і немічним симулякром неіснуючої держави.
Galya Plachynda