Публікуємо допис Євгена Дикого в оригіналі. Орфографію та синтаксис збережено:

“Темні шиби байдужості…

Вчора у мене на вікні стояла свічка – маленький квантик світла, який сповіщає всесвіт, що ми ще живі, що ми – українці, і що ми памятаємо.

Такі само свічки стояли на автарках у моїй френд-стрічці. І могло здатись, що нас багато. Але вартувало подивитись за вікно – і ілюзія зникала. Київ блимав яскравим електричним світлом у одних вікнах, де хазяї були вдома, або ж віддзеркалював чорнотою у інших, де господарі подалися де-інде суботнім вечором. І добре якщо на сотню підвіконь припадав один тремтливий вогник…

Пригадуєте манкуртів у романі Айтматова? Вони не народжувались без памяті, і їхньої провини не було – їх скалічили, їм відібрали память, коли провели через неймовірне стражданя та біль. Ті, хто вижили фізично, стали мертвими ментально.

Ми – нація-манкурт. Голодомор став надто страшною карою, щоб після нього лишитись при памяті. Спрацювали біологічні захисні механізми – щоб вижити бодай фізично, треба було забути та не згадувати. Євреї, які вижили в Голокост, пройшли через таку ж само травматичну амнезію. Але в наступному поколінні навпаки – зрозуміли, що поки всі не згадають все, і поки ця память не стане частиною свідомості та самоідентифікації кожного, нація не здатна буде ожити і здолати травму. Вони пройшли цей шлях, згадали і більше не забудуть – щоб більше не допустити, і щоб понесені жертви не стали марними.

Ми ще тільки на початку цього шляху. І більшість з нас ще не розуміє, що свічка у вікні потрібна не нашим загиблим предкам, а нашим майбутнім онукам. Манкурти не мислять категорями майбутнього часу, так само як і категоріями історичної памяті. Вижити тут і сьогодні, їсти, пити, розважатись, радіти одному дню – це у нас звідти ж, з Голодомору, з репресій, з воєн та окупацій. Це сприйняття життя неминуче виникає, коли просто вижити зайвий день – це вже надзавдання. Але це треба перерости. Інакше – розчинення у світі, який байдужий до нас, і створений переможцями. Нащадками тих, хто вбивав, а не тих кого вбивали.

Свічок вчора горіло до болдю мало. Але все ж вони жевріли серед темряви. Як нагадування, якою поки що меншиною ми є на замлі наших виморених голодом предків. І яку це накладає на нас відповідальність.”