Джон Бленчард встав з лави, поправив армійську форму і оглянув натовп людей, що проходить через Центральний вокзал. Він чекав дівчину, дівчину, яку ніколи не бачив – дівчину з трояндою.

Він зацікавився нею ще рік тому в бібліотеці Флориди. Його тоді заінтригувала одна книга, але не своїм змістом, а олівцевими позначками на полях. М’який почерк відбивав вдумливу душу і проникливий розум. На книзі було вказано ім’я попереднього власника – міс Холліс Мейнел.

Знадобилося багато часу і зусиль, щоб знайти її адресу. Вона жила в Нью-Йорку. Він написав їй листа, представився і запропонував стати друзями по листуванню. А на наступний день його відправили на службу за кордон. Протягом року ці двоє пізнавали одне одного через листи. Кожен новий лист був насіннячком, падаючим в родючий грунт – їх серця. Початок роману був багатообіцяючим.

Бленчард просив дівчину надіслати йому фото, але вона відмовилася. Вона написала, що якщо він дійсно серйозно до неї ставиться, то зовнішність не має значення. І ось йому прийшов час повертатися додому. Зустріч була запланована на 7 ранку на Центральному вокзалі Нью-Йорка. «Ви впізнаєте мене, – написала дівчина. – На лацкані мого піджака буде червона троянда».

І ось, о 7 ранку, він стояв на станції, чекаючи дівчину, чиє обличчя він ніколи не бачив. До нього назустріч йшла молода жінка зі стрункою, красивою фігурою. Її обличчя обрамляли довгі світлі локони, а очі були блакитними, як ніжні квіти. У своєму блідо-зеленому костюмі вона виглядала, як тільки що прокинулася весна. Він попрямував до неї, зовсім забувши подивитися, чи є у неї троянда.

Її губи чіпала легка провокаційна посмішка.

– Дай мені пройти, морячку! – сказала вона.

І тут чоловік побачив, що за нею стоїть та сама Холліс Мейнел. Жінці було близько 40, її сивіюче волосся ховалося під потертим капелюхом. Вона була повною і її товсті ноги ледве вміщалися у взуття на низьких підборах.

Дівчина в зеленому костюмі вже пішла. Він відчув, ніби розколюється на дві частини, таким сильним було бажання піти за дівчиною, але такими глибокими були його почуття до цієї жінки, що стала йому дуже близькою людиною. Вона стояла, нерухомо. Її бліде, кругле обличчя було ніжним і розумним, а очі тепло і ласкаво мерехтіли.

Він не вагався. Його пальці стискали копію книги, завдяки якій і відбулося їхнє знайомство. Навіть якщо це була не любов, то це було щось дуже цінне, можливо, навіть краще, ніж романтичні почуття. Він розправив плечі, віддав честь і простягнув жінці книгу, хоча всередині його роздирало розчарування.

– Я лейтенант Джон Бленчард. А ви, мабуть, міс Холліс Мейнел? Я такий радий, що ми, нарешті, зустрілися. Чи можу я запросити вас на вечерю?

Жінка заусміхалася.

– Я не знаю, про що ти, синку, – відповіла вона. – Молода жінка в зеленому костюмі, яка щойно пройшла повз, попросила мене приколоти до пальто цю троянду. І вона сказала, що якщо ви запросите мене на вечерю, то я повинна буду сказати вам, що вона чекає вас в ресторані через дорогу. Пише - slovech.co