І їй це вдалося… З’ясувалося, що власником персня був 21-річний Денис Коза з Херсонщини, який після випуску з військової академії вирушив на передову боронити Україну. Та так і не встиг освідчитись коханій, бо загинув у бою влітку 2014 року…
«Тільки-но починаю згадувати цю щемливу й трагічну історію — мурашки на шкірі. Скільки вже пережито, але неможливо не плакати, бо це долі людей, та ще й таких юних, — розповідає „ФАКТАМ“ волонтерка Ірина Ковалевська. — Війна забрала тисячі життів і багатьох об’єднала в горі… Ми з Майдану у Хмельницькому почали допомагати нашим військовим. Ось уже восьмий рік разом.
Основний кістяк нашої волонтерської групи „Маскути“ — це семеро осіб. Здебільшого працюємо, коли є вільний час після роботи. Почали плести сітки після подій на Майдані, щоправда, називаємо їх ніжно — „мавками“. Заготовки купуємо, а сировину нам вже дають підприємці зі швейних цехів. Цього разу нам потрапили до рук кілька тонн списаної давно форми, яка мала йти на утилізацію. Я ще й попередила колег, аби перевірили кожну одежину, бо ж мало що можна знайти всередині. Таке бувало, що мені потрапляли на очі носові хустинки, копійки, гребінці для волосся. Це якось вже звично… А тут чомусь потягнулись руки до однієї форми, я до кишені — а там обручка. Акуратна, спаяна збоку, помітно, що виготовлена власноруч. Щодо матеріалу, то це або латунь, або мідь. Потім я цікавилась у військових, то вони припустили, що перстень міг належати артилеристу, бо ті ховають зазвичай такі речі, адже працюють з важкою технікою…»
Цю обручку волонтери знайшли в кишені військової форми
Волонтерка пригадує, що у той момент, коли їй трапився перстень, поряд з нею була колега Наталія Баран, вона теж втратила сина на війні.
«Її сину Максиму Яровцю був 21 рік, великі перспективи, плани. Та важке поранення не дало шансів, — говорить Ірина Ковалевська. — Я думаю, що не випадково матір героя була поруч. Вона, як ніхто, зрозуміла все без слів і заплакала. Ми ж не знали, чи живий той офіцер, чи ні. Просто ревіли через те, що людина не встигла освідчитись. Але чому — тоді було невідомо. Я вирішила, попри все, розшукати власника обручки. Єдине, про що знала, — прізвище та ініціали, які були на тому бушлаті — „Коза Д. Є.“ Вийшла на херсонських волонтерів, ті відразу зрозуміли, про кого йдеться, бо батьки воїна постійно відвідують всі заходи вшанування військовослужбовців. Передали мені контакти мами, яку теж звати Ірина, працює в обласній лікарні. Я їй зателефонувала. Чесно кажучи, довго наважувалась на розмову, бо розумію, що, попри час, їй болить ця рана. Але я хотіла, аби вона знала про нашу знахідку та плани сина. Відчувалось, як матері важко згадувати та розповідати у минулому про свого 20-річного Дениса…
З’ясувалося, що хлопець змалечку марив армією. Та досягнув своєї мети. У 2014 році Денис закінчив Академію Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного у Львові. Хотів бути тільки десантником. Батьки йому не раз казали, що служба — це не просто йти красивим у формі, це велика відповідальність, ризик життям. Тим паче ж яка ситуація в країні. Та Денис хотів цього, мав ще той характер, але завжди був відповідальний та добрий». На випускному, за словами співрозмовниці,
Денис заспокоював рідних, що в зону АТО їх не відправлятимуть. Та за кілька днів плани змінились. «На передовій бракувало офіцерів, і Денис повинен був їхати боронити Україну. Це було його рішення, — продовжує волонтерка. — Служив Денис командиром взводу у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді. Його поважали й цінували, попри вік, лейтенант показав себе мужнім воїном та професіоналом. Брав участь у звільненні Вуглегірська. А у серпні 2014 року проводив пошуково-ударні дії у Донецькій області. Та групу обстріляли з мінометів. Тоді загинули 12 чоловік. Денис отримав поранення у скроню, несумісне з життям. І посмертно був нагородженим орденом Богдана Хмельницького ІІІ-го ступеню. Його поховали в рідному селі Чернобаївка, в Херсонській області. В день народження воїна встановили меморіальну дошку на його честь у ліцеї „Захисник“. Я запитувала у мами воїна про обручку.
Вона про це не знала. Але як батьки їздили до Львова, коли син учився, то знали, що там він познайомився з дівчиною і мав серйозні наміри щодо неї. Присвячував їй вірші, грав на гітарі… Потім, коли рідні Дениса приїхали до її батьків, дівчина запитала: „Навіщо він так зробив?“ Молоді люди кохали один одного. Кохана важко переживала це все. З роками біль відпустив трохи, й вона вийшла заміж за іншого… Ось так і розлучила війна цю гарну пару. Бо не налюбилися, не народили діток…»
Денис загинув у Донецькій області в серпні 2014 року В день народження воїна встановили меморіальну дошку на його честь Напередодні Нового року Ірина Ковалевська, як і пообіцяла батькам, повернула обручку сина. «Планувала особисто відвезти, але не вийшло через певні обставини, — говорить Ірина. — Тому надіслала поштою. У пакунок ми з волонтерами поклали сувеніри на згадку про Хмельницький, вишитий оберіг, солодощі та лист, в якому подякували родині за виховання сина. Посилку забрали херсонські волонтери, вже дзвонили й дякували. Не обійшлося без сліз… Вони все вручать родині Дениса. Обручку батько та матір планують віднести на могилу сина. Повернуть те, що йому належить…»