“Таким був мій передпокій минулої середи.
Розбите дзеркало. Гострі уламки.
Це був мій передпокій.
І це накоїв мій син.
Іноді, хоча ні –досить часто, речі ламаються і не підлягають ремонту. І у вас перехоплює подих. Зовсім не від щастя.
Тоді у мене перехопило подих, коли мій син влетів у ванну, злий, розлючений, втомлений від самого себе через причини, які знав тільки він. І коли він вирішив розгромити двері у ванній, почавши трясти ними з усієї сили, дзеркало розлетілося на мільйон уламків, відображаючи світло того сонячного дня.
Я мовчала, глибоко вдихнула. Випустила собаку у двір, щоб він не поранив лапи, відвела кішку в підвал з тієї причини.
Вийшовши на подвір’я, я відчула, як гарячі сльози течуть по моєму обличчю. Дивно, наскільки самотньо може відчувати себе мама-одиначка в такі моменти. Я усвідомила, як мені страшно і наскільки я засмучена. Невже це сталося зі мною? Так. Це був не сон.
Я стояла і думала, це прояв його характеру, який розвивається чи щось іще? Я чула його схлипування, що лунали з ванної.
Його душа боліла. Мій син не очікував цього теж. Привіт, Злосте, я не пам’ятаю, щоб запрошувала тебе до свого дому.
Страшно.
Лякає.
Соромно.
Неспокійно.
Страшно.
Глибокий вдих, # МамаВоїн. Глибокий вдих. Ця маленька, тендітна душа потребує тебе в цю секунду. Вона потребує тебе в твоєму найкращому прояві. У твоєму щирому співчутті. У найніжнішій маминій втісі. Ще кілька глибоких вдихів. Іди, Мамо.
Іди. Іди прямо зараз. Відчини двері, пройди крізь товщу уламків, заглянь за зламані двері, поглянь на личко, яке ти любиш найбільше на цьому світі, на червоні й заплакані очі. Раптом його голос каже: «Мамо, я ніколи більше не зроблю нічого такого. Мені так шкода”. Ще сльози. Схлипування. Невпевненість на його милому личку.
Іди, Мамо. Підійди до нього. Іди прямо зараз. Обійми його. Так, ти теж плачеш. Ну і що. Обійми його міцніше. Поглянь, як він згортається клубочком в твоїх обіймах. Він щасливий, що може відчувати твою любов. Він може покластися на тебе. Поглянь, він же ще зовсім маленький. Поглянь, яка тендітна у нього душа.
Я люблю тебе.
Ти в безпеці.
Я тут.
Найгірше позаду.
Ти у мене в руках.
Я тут.
Я люблю тебе.
Іди, Мамо. Розкажи йому про гнів. Розкажи зараз. Лють – це воістину сильне почуття. Але ти маєш повне право на Лють. Гнів обпікає. Але він також і очищує. Він може зруйнувати. Син киває. Він відчуває це. Він зустрівся з гнівом віч-на-віч.
Існує набагато більше гарних способів висловити сильні почуття.
Ми попрацюємо над цим разом… завтра.
Я тут, щоб допомогти тобі.
Ти в безпеці.
Ти ніколи не є самотнім у своїй люті.
Ти ніколи не є самотнім у своїх сльозах.
А зараз ми тут заберемо все разом.
І ми прибрали всі уламки. Ми замели підлогу, а потім все ретельно пропилососили. Це була безмовна робота. Це була ретельна робота. Це була вдумлива робота.
Часом речі ламаються. Часом ми ламаємо їх самі. Важливо не те, чому це ламається або як – головне те, як ми реагуємо на цю поломку. Вона нас «вбиває»? Чи запускає нас у вир провини і покарання?
Чи Допомагає нам згадати, як це любити від всього серця? Допомагає серед «правоти» і «неправоти» розгледіти справжню ЛЮБОВ?
Так. ЛЮБОВ.
Іди, Мамо. Іди вже зараз. Іди до свого малюка. Навчи його цьому. Покажи. Проживи це. Це і є ЛЮБОВ. Іди вже зараз.”