Це – дорога із села Нижні Ворота (перше закарпатське село на кордоні з Львівщиною) до Ужгорода.
Ця дорога веде через село Жденієве. У цьому селі, зайнявши 30 гектарів лісу, знаходиться дача Медведчука із власною сироварнею. Але Медведчук регулярно прилітає сюди на вертольоті. Навіщо йому дорога…
Далі по цій дорозі знаходиться село Поляна, яке тепер нагадує маленький Шанхай – готелі в ньому туляться один до одного так тісно, що гір за ними вже не видно. Їхні власники отримують надприбутки – люди, які приїздять «на води», платять від 600 гривень в день лише за проживання. Але власникам цих готелів (половина з них – донецькі хлопці, які, рятуючи свої збереження від «народної влади» ДНР/ЛНР, вклали їх в оздоровчі комплекси Закарпаття), плювати на дороги – адже туди потрібно лише вкладати, нічого не отримуючи взамін.
Далі по курсу лежить модне «Воєводине», – відпочинковий комплекс з конюшнями, СПА-центрами та ставками для риболовлі, котедж в якому коштує близько п’яти тисяч на добу. Це без харчування. І його «модні» відвідувачі трясуться на цій дорозі у своїх BMW та Audi, як лантухи з картоплею. Що ж – усі ми вихідці з совка, можна й потрястися трішки, правда? Але ж окрім багатих туристів, тут, у довколишніх селах, живуть люди – без лікарень, без шкіл, без дитячих садків.
Ми – із швидкістю 30 кеме за годину – їхали і молилися, бо одне колесо вже пробили, а їхати на запасці, – серед цих прекрасних гір, де нема мобільного покриття а, значить, будь-якого зв’язку з цивілізацією – дуже стрьомно…
І ми роздумували, їдучи: а раптом породілля з важкими пологами, чи нещасний випадок, чи дитина тяжко захворіла – чи приїде до них по такій дорозі швидка? А якщо приїде – чи встигне довезти до лікарні?
І у мене виникло наївне питання – коли ж влада усіх рівнів припинить плювати на власний народ? Коли вона встановить такі правила гри для бізнесу, які будуть забезпечувати, в першу чергу, інтереси громадян цієї країни?
Недавно міністр Омелян видалив мене із друзів та назвав «чорноротою», коли я виклала аналогічні фото з іншого кінця країни – з Черкащини. Туди ми їздимо регулярно на могили батьків по такій самісінькій «дорозі». Що ж, я зрозуміла, що апелювати до «реформатора» Омеляна не має сенсу. Як і до усіх нинішніх «реформаторів».
Але – коли ж ви накрадетесь, суки? Коли вже нажретеся? Коли згадаєте, що в цій країні, окрім вас, ненаситних, все ще живе три десятки мільйонів українців?
Здається, ніколи. Здається, у цих істот хапальний рефлекс, присутній в усіх новонароджених, так і не пройшов із віком. Тому, думаю, рецепт закарпатського підприємця – закатати в асфальт – єдино вірний.
Galya Plachynda